Читати книгу - "Повернення короля"

У нього тремтіли коліна, і він гнівався сам на себе.

– Це нечувано! – сказав. – Щоб ельф наважився спуститися під землю, а ґном – ні?!

І теж ступив досередини. Та йому здалося, що він так повільно переставляє ноги через поріг, ніби вони налилися свинцем; і його вмить уразила сліпота – того самого Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий безстрашно мандрував у глибоких надрах світу.

* * *

Араґорн привіз смолоскипи зі Смурного Капища й тепер ішов попереду, високо піднявши одного з них; Елладан, тримаючи другого, крокував у кінці загону, а Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Ґном не бачив нічого, крім тьмяних пломенів смолоскипів, але, щойно Загін зупинявся, довкола розливалося нескінченне море шепотів, шурхотіння слів невідомої ґномові мови.

Ніхто не нападав на Загін і не перешкоджав його просуванню, проте що далі йшов ґном, то дужчий страх охоплював його. Насамперед тому, що він упевнився: дороги назад немає, всі шляхи до відступу заполонило невидиме військо, яке лине в темряві назирці за ними.

Так минуло невідь-скільки часу, аж ось Ґімлі побачив видовище, яке йому довіку було гидко згадувати. Дорога здавалася широкою, поки раптом Загін вийшов на розлогий порожній простір, і стіни зусібіч мовби зникли. Ґномові було так лячно, що він ледве міг іти. Осторонь і ліворуч од них у мороці щось зблиснуло, коли до того місця наблизився Араґорнів смолоскип. Тоді Араґорн зупинився й пішов подивитися, що би то могло бути.

– Невже він не відає страху? – пробурмотів ґном. – У будь-якій іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, першим побіг би на блиск золота. Проте не тут! Нехай собі лежить!

Але він таки наблизився і побачив, що його друг став навколішки, а Елладан тримає над ним обидва смолоскипи. Біля Араґорна лежав кістяк якогось богатиря. Він був одягнений у панцир, увесь його обладунок був цілий і неушкоджений (адже повітря в печері було сухе та курне), а кольчуга виявилася позолоченою. Пояс на мерці був золото-гранатовий, і шолом на голому черепі, що лежав долілиць на підлозі, теж був щедро покритий золотом. З усього було видно, що цей воїн упав біля протилежної стіни печери, а перед ним стояли міцно зачинені кам’яні двері – кісточки його пальців досі чіплялися за тріщини в них. Біля мерця лежав надщерблений і зламаний меч, ніби він у пориві розпачу рубав скелю.

Араґорн не торкнувся до мерця, тільки певний час мовчки роздивлявся його, потому підвівся й зітхнув. «Тут квіти сімбельмине не зацвітуть, допоки стоятиме світ, – пробурмотів. – Дев’ять курганів і ще сім нині вкрила зелена трава, й упродовж усіх цих років він лежав біля дверей, яких не зміг відімкнути. Куди вони ведуть? Чому він хотів пройти ними? Цього вже ніхто не дізнається!»

– Це не моє завдання! – раптом закричав він, розвернувшись і звертаючись до шепотливої темряви. – Бережіть свої скарбниці та свої таємниці при собі у Прокляті Роки! Ми прагнемо тільки швидкості. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я-бо кличу вас до Каменя Ереху!

* * *

Відповіді не було – хіба що вважати відповіддю тишу, ще моторошнішу, ніж повсюдний шепіт. І раптом налетів холодний вітер, і полум’я смолоскипів гойднулося та погасло, і запалити їх іще раз було годі. Про те, що сталося протягом наступної години чи кількох, Ґімлі пам’ятає мало. Його побратими квапились уперед, а він постійно плентався останнім, і його переслідував липкий жах, який от-от мав би його схопити: позаду линув примарний шум, схожий на тіні безлічі кроків.

Несподівано десь зажебоніла вода – звук був неприємний і виразний, ніби камінь, упавши, потривожив сон темної тіні. Почало світлішати, й – о диво! – Загін пройшов через іще одну браму, широку, з високою аркою. Разом із товариством із неї вибіг струмочок, а поодаль, різко зриваючись донизу, дорога тяглася між стрімчаків, гострих, як вістря ножів, що стриміли на тлі неба, в якому мерехтіли крихітні зорі. Згодом Ґімлі довідався, що то було за дві години до заходу сонця того самого дня; коли вони вирушили зі Смурного Капища. Проте, якби ґнома запитали про час одразу після виходу з печери, він сказав би, що настали сутінки якогось іншого року чи й іншого світу.

* * *

Загін осідлав коней, і Ґімлі знову сидів біля Леґоласа. Їхали вервечкою, і наблизився вечір, і запали глибокі сині сутінки, а страх усе одно не відпускав подорожніх. Леґолас обернувся, щоби заговорити до Ґімлі, й тоді ґном нарешті побачив перед собою сяйво ясних ельфійських очей. За ними їхав Елладан – останній із Загону, та не останній серед тих, хто спускався гірською дорогою.

– Мерці рушили за нами, – сказав Леґолас. – Я бачу постаті людей і коней, тьмяні стяги, схожі на клапті хмар, списи, схожі на зимові хащі в імлистій ночі. Мерці рушили за нами.

– Так, Мерці їдуть позаду. Їх покликали, – озвався Елладан.

* * *

Аж ось Загін зненацька вибрався з ущелини, ніби вигулькнув зі шпарини у стіні, й опинився на верховині розлогої долини, і потік, що біг поряд, із холодним клекотом стрибнув униз, перетворившись на каскадний водоспад.

– Де це ми, хай йому грець? Невже досі в Середзем’ї? – запитав Ґімлі.

– Ми спустилися з верхів’я Мортонду – довгої холодної ріки, що збігає врешті до моря й омиває стіни Дол-Амрота. Щоби ти не запитував опісля, я скажу, що люди називають її Чорнокоренем, – відповів Елладан.

Долина Чорнокореню була розлогим рівнинним тереном, що врізався у стрімкі південні схили гір. Круті схили поросли травою, проте в ту годину мандрівникам усе здавалося сірим: сонце вже сіло, й далеко внизу мерехтіли вогники людських домівок. Долина та була родюча, і там мешкало багато люду.

Потому, не повертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби його почули всі:

– Друзі, забудьте про втому! Скачіть, скачіть щодуху! Ми мусимо дістатися до Каменя Ереху, доки скінчиться цей день, а дорога ще є не близька.

Тож подорожні, навіть не озирнувшись, промчали гірськими луками й прибули до мосту понад бурхливим потоком, де знайшли шлях, що вів до пониззя.

Коли над’їхали вершники, у хатинах невеличкого селища погасли вогні й зачинилися двері, а люди, котрі були надворі, з криками кинулися навтьоки, мов олені, яких женуть мисливці. У глибокій пітьмі раз у раз повторювався один і той самий крик:

– Король Мерців! Король Мерців наступає!

Десь