Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Несподіваний вечір… Навіть занадто. Коли пан Карім казав про спонсора жінку, я й гадки не мав, що нею виявиться… лялька. Хоча який він там пан, роками може й мій одноліток, хоча дивакуватий та й з пістрявими хустинками, як не в кишені, то на шиї. Іноді занадто манірний та знервований, як на організатора такого заходу. Втім, власне моя увага перемкнулася на ту Барбі, що дефілювала до сцени у спокусливій сукні. На мить здалося, що я залип на ній. Хоча то лише здалося. Більше була схожа на татусеву доцю, якій захотілося витратити грошенята на щось цікавеньке. Та от коли вона урочисто заявила, що обожнює книги, я мало не захлинувся мінералкою. 

Вона? Книги? Та не сміши мене, мала!

Після своєї промови вони гонорово сіли за власний столик, немов ми були занадто нікчемними для цієї панянки. Втім, може й то на краще. Помічав, як дівчина зиркала на нас час від часу, а слідом й пан Карім. І під це прискіпливе поглипування ми насолоджувалися вечерею й новими знайомствами. Звісно, Макса з Уляною вже знали. До речі! Ця задавака на вечір прийшла без навушників й навіть без дірок у звичайній барвистій сукенці, аж здивувався, чесно кажучи. Четверо чоловіків були авторами з більшим досвідом, як зрозумів з їхніх розмов, хоча назвати їх успішними вагався, бо ніде не чув про них. Роками вони були десь біля тридцяти, може трохи більше. А ще дві молодих жінки, приблизного мого віку або ж як ті чоловіки, але десь зустрічав їхні прізвища в інтернеті, теж пов’язані з жіночими романами. Так типово. Проте мою цікавість привернув той факт, що нас ніби обирали за певними критеріями… На якусь мить відчув себе товаром у супермаркеті. Або ж це лише моя інтуїція на щось натякала.

Після вечері я нарешті спробував зосередитись на своїх думках. Перевдягнувшись та прихопивши телефон, пішов на вулицю, де вдень помітив гарні краєвиди. Ще тоді виникла думка, що це ідеальне місце, аби побути наодинці задля натхнення. Звісно, лізти на мур я не збирався, бо не настільки пришелепкуватий, щоб з нього гепнутись, а місця для польоту там вистачало. Тому обрав місцину якнайдалі від нього. Відкривши додаток, почав нотувати перші думки, які збирався використати в новій книзі. Маю подякувати баклану – вмів же надихнути на гарну хвилю, від якої усміхався навіть тепер. Позитив був ще тим чималим дивом для моїх книг. Я та гумор – речі несумісні, хоча Тім саме так на мене діяв.

Крутнувши до хрускоту кілька разів шиєю, я завис. Погляд спрямувався на дві світлі примари, що виднілися на мурі. Звісно, я не вірив у привидів та подібну дурню, але напружився. Аж підвівся на ноги й підійшов ближче до пагорба, ну або його подобу. Крізь темряву, яку не вдавалося освітити готельним ліхтарям, все ж розгледів дві доволі таки людиноподібні постаті у білому. Додумалися ж посеред ночі прогулюватися в такому вигляді. Добре, що я не такий слабкодухий! 

Вийнявши з вух навушники, заховав їх в кишеню легких штанів. Мабуть, тепер моя цікавість прагнула налаштуватися на їхню хвилю, аби хоч щось розчути. Та замість цікавого відголосу розмови, я почув зойки та крики, коли ті двоє котилися з того горба. Чомусь дівчину стало навіть шкода, це стільки синців на ранок буде… 

Фільмуючи на телефон це видовище, все сподівався, аби ці двоє вижили після такого. Хоча насправді схил не такий вже й великий, тож хвилюватися марно, але я спробував. Більшою несподіванкою, а може й щастям, виявилося, що ці двоє приземлилися біля моїх ніг. Увімкнувши ліхтарика я спершу здивувався, бо аж ніяк не очікував, що меланхолік так прудко закадрить нашу спонсорку та ще й зверху на собі. Не здивувався б, якби так і пролежали пів ночі в обіймах. Та сполохав їх. Не знав би його раніше, то вирішив би, що хлопець настільки підступний, що продумав кожен крок зваблення до найменших деталей. Але тоді й бакланом його вже не назвеш…

– Ну-ну. Ти диви, як цікаво… І що це в нас тут відбувається? – запитав я ледь стримуючи сміх, хоча от-от і заржу на весь готель.

Їхні здивовані обличчя – безцінні. Звісно, у цій ситуації з мого боку було не досить коректно ось так от втішатися положенням спонсора, але це справді неймовірна мить. А позицією баклана гріх було не насолодитися. Ну, звісно ж, і моєю, бо так мало бути – я зверху.

– Хай тільки скажеш комусь, – почала шикати до мене турецькою пані Айлін, підводячись з цього нещасного.

– Та як я можу, пані Айлін, – промовив турецькою, всміхаючись та простягнувши їй руку, аби допомогти стати на ноги. – Мої слова підхопив вітер і поніс десь он туди.

Протяжно промовив останнє, махнувши рукою в бік моря. Та вона, мабуть, не сильно оцінила жарт, бо від ліхтарика не сховалися її подив та недовіра.

– Не розповіси? – насторожено перепитала панянка, примруживши очі.

– Не розповім.

– Чому ж це я тобі не вірю?

Я знизав плечима, вдивляючись в її очі.

– Не знаю. Але спробуй.

Айлін смикнула бровою й схрестила перед собою руки.

– А можна забрати ось це від мого обличчя?

Дівчина вказала на ліхтарика.

– О, перепрошую! – Я поквапився вимкнути світло, заховавши телефон. – Намагався розгледіти, кого принесло у мою зону комфорту.

Знову широко всміхнувся, перевівши погляд на Тіма, що обтріпувався поряд.

– Друже, не забився? – запитав його, плескаючи по плечі, від чого він смикнувся у бік.