Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Дуже смішно, Валєра, – пробуркотів, як завжди, хлопак. 

– Не сперечатимусь, видовище було варте придбаного квитка.

Навіть в темряві було любо дивитися на його знервованість. Роззявив рота, щоб заперечити або ж кинути наступну в’їдливу репліку в мій бік, та я його спинив. Хоча й не проти, але ж не при дівчині, хай навіть та не розуміла нашої мови.

– А може краще ти проведеш пані Айлін до готелю? – Він вмить глянув на дівчину, яка ніби й уважно слухала нас. – І спробуйте знову кудись не звалитись, бо може й не пощастити більше…

– Ага, а з тобою казково пощастило… – Далі ламаною англійською Тім звернувся вже до Айлін: – Перепрошую пані, що так сталося. Дозволите провести вас до номера?

Та гордовита панянка не відповіла. Задерла носа й оминула його, одразу ж спіткнувшись. Я турнув Тіма в плече, аби допоміг. Мабуть, таки прибився трохи, бо не сильно схоплював план дій. На диво, поплівся слідом, про щось їй буркочучи. 

Просидів я там ще біля години, написавши кілька абзаців. Повернувшись в номер, спробував заснути, оскільки вранці буде повно відкриттів. Та от крутитися пів ночі не входило в мої плани. Нове місце, ліжко, а ще й без автівки… Розумів, що час перелаштуватися на новий розклад дня, та поки якось не сильно виходило. 

На сніданок нас більше не садили, як в школі, усіх за один стіл. Тож, я вклався за дальнім столом біля вікна. Сніданком обмежився легким, запропонували традиційний “менемен”, який виявився звичайною яєчнею з томатами, цибулею та перцем. Але піде. Поки трапезував, насолоджувався своєю самотністю, переписуючись в чаті з Яром та Ритою. Зарепостив в інстаграмі свою смакоту, впіймавши перші лайки, а потім в мережу зайшла Леська і почала розписувати, як вже сумує за мною. Написав, що мала б радіти, та все звелося до того, що мав перед поверненням привезти їй стамбульського лукуму. На тому й зійшлись. 

Панянка Айлін снідала з паном Карімом, але постійно ловив погляд то на собі, то на меланхоліку. Потішило, адже, дівчина досі думала про нічну пригоду, а це вже цікаво. Та щойно я їй підморгнув, вона перевела погляд на турка навпроти, розчервонівшись. Така ще дитина!

Опісля нас всіх зібрали на терасі. Я на звичних правах вседозволеності, зайняв крісло, а інші ж розмістилися хто де. 

– Тож, – почав Карім, знову дещо невпевнено, – сьогодні у вас перший день, який відведений на ознайомлення зі своїми завданнями. В цих конвертах, – він показав руку з паперовим стосом, – ваше основне завдання. Жанр у кожного буде різним, герої також, але єдине, що буде незмінним, це наявність пригод у кожній книзі. Ще додатково будуть дані ключові фрази та слова, які повинні бути у книзі. На кожен розділ – свій вислів, але…

І от якщо досі все було більш-менш зрозуміло та звично, то ось це його “але” змусило мене напружитись й засоватися в кріслі, підтиснувши губи. А його погляд на пані Айлін так і кричав, що вся біда буде саме в цьому “але”.

– Ключові фрази вам потрібно буде відшукати.

Мене аж перекосило від його посмішки, яка не віщувала анічогісінько легкого та безхмарного.

– Оскільки вас десять чудових письменників, ми з пані Айлін вирішили, що вам буде краще та легше співпрацювати у парі. Що є не менш важливим у будь-якій справі, від якої чекаємо найкращого результату. – Зашарудів аркушем й глянув на всіх нас. Чомусь тепер ще більше починав відчувати себе піддослідним кроликом. – Валерій Бершаль буде працювати в парі з Тимуром Краковцем…

– Це жарт… – прошепотів під носа й глянув на не менш ошелешеного баклана. – Перепрошую, це зараз був жарт?

Моє запитання спинило хвилю захвату між іншими учасниками, яких вочевидь влаштовували їх напарники. Але не нас. Хоча вже по очах Каріма та Айлін бачив, що все вирішено.