Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

«Чому? – світилося в очах Лоренсо. – Чому?!»

Та Елеонора уперто вдавала, що його не існує. Сеньйора Лефевр сердито блимала очима, Бонне обнадійливо всміхався, Арнольдо блаженно відтягував стейк… Тож Лоренсо знову спробував принадити печальну німфу на розмову тет-а-тет.

– Нині така чудова погода, – протягнув він, а я скептично оглянула грозову хмару, що заступила половину неба. – Чому б нам не прогулятися садом?

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – повідомила Елеонора.

– Що ж, знаєте, мені чомусь також перехотілось, – пробелькотів Лоренсо. – Але… може, вийдемо на терасу, прекрасна сеньйорито? Звідти такий чудовий краєвид на озера!

Я скрушно похитувала головою. О, нещасний закоханий та нещасний об’єкт його захоплень...

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – сухо повторила Елеонора.

– А в якому Ви настрої? – роздратувався хлопець.

– Зіграти на фортепіано! – несподівано різко відказала вона. – Ви ж не проти?

– Фортепіано? – здивовано повторив Лоренсо та поглянув на предмет інтер’єру. Причому так поглянув, як найпалкіший закоханий на найгіршого конкурента.

– Чому ж ні? – мовив сеньйор Бонне. – Заграйте, у Вас це чудово виходить!

І знову все за давнім сценарієм… Елеонора поплила до фортепіано, а я тяжко зітхнула й відкинулась на спинку крісла: якщо вона починає грати, ми тут засидимось надовго.

«Ну, і нехай. Зате з’явився час на роздуми!» – вирішила я.

І линула печальна мелодія, і мирно посопував сеньйор Бонне, і глухо вдарило скло у далекому коридорі, бо новенька служниця не помітила вазу… А я все думала й думала.

Скільки всього я не знала про батька! Усе життя вважала зразковим татусем, найдобрішою людиною у світі, не здатною заподіяти біль… А він був воїном. Був захисником і добувачем, вмів брати на таран… і вмів іти по головах.

З-перед очей досі не йшли ті слова, де він описував, як вбив… Та він мусив. Такі життєві обставини. Така доля. Такий світ. Просто я ще нічого про нього не знаю і тому мені так важко.

А справжні батьки? Хто вони? Орім того, що правителі якогось поваленого королівства. Як виглядають? Що люблять? Чи згадують взагалі про мене? А як ні?

Серце бамкнуло: «А якщо загинули?!»

А проте, тієї ж миті запалала фібра душі й забриніла незгасимою вірою: «Ні! Вони живі, і колись сім’я возз’єднається. А все чому? А все тому, що це казка. Батько розказав мені її, та в неї не було кінця. І цей кінець ми добудуємо разом – я та його спогад у серці. Ось побачиш, Ізабель: якогось дня змахне твоя фея сяйливим крилом – і світ знову заполонить диво!»

І саме на цій оптимістичній ноті холодний голос повернув у реальність:

– Дякуємо Вам за чудово проведений час, але нам вже пора.

Я стояла біля карети й абсолютно не по-дворянськи колупала черевичком землю. Прощаються. А ви думали, що "пора" – це пора? Наївні! Та це ще з годину тільки так!

Аж раптом слуху торкнулись якісь звуки. Я прислухалась – і відразу зіщулилась: грали похоронний марш.

О, до чого ж це сумно! Мені досі не забути, як так само грали за батьком. Це був один з найгірших днів у моєму житті. Відтоді кожен такий марш ятрив стару рану, і зараз мені невимовно закортіло затулити вуха руками, щоб не чути ні звуку.

Та несподівано для самої себе я відкрила, що мене розбирає цікавість: кого хоронять?

Ну, ні! Що за дурниці! Ану, викинь цю маячню з голови!

«Кого хоронять?»

Та досить! Ти його не знаєш! Чужа людина!

«Кого хоронять?»

Агов, та це вже переходить всякі межі! Це невиховано, це безтактно і це… бездушно врешті-решт! Почути похоронний марш і з дівочої цікавості питатися, кого хоронять!

Та чуйка похитала головою: «І все-таки ти взнай. Напевно, це важливо».

Сеньйора Лефевр досі говорила із сеньйором Бонне, Елеонора рахувала хмарки, Іветта виглядала чергову жертву… А я вислизнула з поля зору та рушила на звук.

Він лунав скорботно, лунав тяжко… і від цього повітря наче наливалось свинцем. Я ще не бачила самої процесії, та цей ефект устигла відчути сповна. Кілька поворотів запустілими вулицями – і погляду відкрилося понуре дійство.

Люди йшли повільною хвилею, чотири носильники звалили на плечі страшну ношу. Позаду слалася стежка із темних пелюсток – їх сипали жалібниці. Тільки за визначними людьми такі пелюстки… А їм-бо не видно було краю. Процесія ходить від ранку. Їм треба обійти всі дев’ять обелісків, інакше земля не відпустить душу до Неба… інакше душа зав’язне в кипарисах…

«Це ж колись і я обійшла всі обеліски», – забриніла сльоза.

Скорботні голосіння зависли в повітрі, глухий шелест листя підтримував атмосферу печалі… Дві останніх жалібниці завивали найдужче, часом можна було розрізнити окремі слова.

І раптом я вловила ім’я того, кого хоронили. Не стану приховувати, що від цього мене наче пронизало наскрізь…