Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене вихопилося тихе зітхання. Воно повернуло мене до дійсності: оглянувшись довкола, я побачив жалюгідну дощану кімнатку, маленьке люстерко, що висіло біля мене на стіні — на нього впав перший промінь, і воно сипонуло іскрами,— а навпроти на своєму ліжку спиною до мене сидів Зорбас і курив. І враз у мені зринув з усіма своїми трагічними й комічними перипетіями минулий день. Ледь чутний запах фіалки, одеколону, мускусу й амбри; папуга — людська душа, що стала папугою й била крилами по залізній клітці та волала, і стара баржа, яка єдина залишилася від цілого флоту, навіюючи спогади про колишні морські битви.
Зорбас почув моє зітхання, підвів голову, обернувся.
— Погано ми повелися,— пробурмотів він,— погано повелися, хазяїне. Сміявся ти, сміявся й я, і вона, бідолашна, бачила це! А те, що ти пішов, не чіплявшись до неї, ніби вона тисячолітня потворна старушенція,— який сором! Це невихованість, хазяїне, так люди не поводяться, ні, даруй мені! Адже вона жінка, слабке створіння, жалісливе. Добре, що хоч я залишився втішити її.
— Та що ти, Зорбасе,— розсміявся я,— ти серйозно вважаєш, що в кожної жінки лише це одне на думці?
— Так, хазяїне, лише це одне в них на думці. Ось послухай мене, я то вже бачив і перебачив, і чого тільки не натворив, та таки ж і дійшов, повір мені, розуму. У жінки лише це одне на думці, хворе вона створіння, кажу тобі, жалісливе. Не скажеш, що любиш її, і що жадаєш її,— вона одразу починає плакати. Вона може й зовсім не жадати тебе, може й гидувати тобою, може відмовити тобі — то інша річ. Може. Але вона завжди хоче, щоб той, хто дивиться на неї, жадав її. Ось чого вона хоче, бідолашна, то зроби ж їй таку послугу!
Мав я бабусю, було їй років з вісімдесят. Життя цієї старої — справжня казка. Але то вже інша пісня... Було їй тоді, отже, років з вісімдесят, а навпроти нашого дому жила дівчина, вродлива — хоч напийся з виду, звали її Крустало. Кожної суботи ввечері ми, сільські парубійки, вип’ємо, було, захмеліємо, закладемо за вухо квітку василька, мій двоюрідний брат візьме тамбуру[21], та й співаємо їй серенади. Пристрасть, кохання! Ревіли, як буйволи. Всі ми її вподобали і ходили до неї щосуботи ввечері гуртом, щоб вона вибрала котрогось із нас.
Так ось, ти не повіриш мені, хазяїне! Жінка — страшна загадка; має вона одну рану, що ніколи не заживає. Всі рани заживають, а ця не заживає, і не вір нікому. Що з того, що жінці вісімдесят років? Рана все одно відкрита.
Так ось, кожного вечора бабуся підсувала кушетку до вікна, брала потай люстерко та й ну розчісувати своє волосся скільки там його лишилося, і проділ робила. І озиралася крадькома, чи ми, бува, не бачимо, а якщо з’являвся хтось із нас, то вона скулиться, сумирна, як божа коровка, і вдає, що спить. Тільки де там їй було заснути! Вона чекала серенади. Вісімдесят років! Розумієш, хазяїне, яка це загадка жінка? Тепер мені аж плакати хочеться. А тоді я був дурний, нічого не розумів, тому сміявся. Одного разу я розсердився на неї, бо вона лаяла мене, що я чіпляюся до Дівчат, то ж я їй теж намолов казна-чого: «Що це ти натираєш собі губи горіховим листям кожної суботи? Що це ти розчісуєшся на проділ? Думаєш, то ми тобі співаємо серенади? Нам подобається Крустало, а ти вже на ладан дихаєш!»
Ти повіриш, хазяїне? Тоді я вперше зрозумів, що таке жінка. Дві гарячі сльози скотилися з очей моєї бабусі. Зіщулилась вона, як собака, підборіддя затремтіло. «Крустало,— закричав я й підступив до неї, щоб краще чула,— Крустало!» Молодість — вона дика, жорстока, бо не розуміє багатьох речей. Бабуся моя здійняла сухі руки до неба й крикнула: «Всім серцем тебе проклинаю!» І відтоді бідолашна моя бабуся почала підупадати. Зів’яла, а через два місяці й померла. І вже в передсмертних корчах помітила мене, засичала, як черепаха, й простягла кістляву руку — хотіла мене вхопити: «Це ти мене вбив, антихристе, прокляття на твою голову, бодай ти зазнав того, чого я зазнала, Алексісе!»
Зорбас засміявся.
— Збулося прокляття старої! — сказав він, погладжуючи вуса.— Мені вже ось, вважай, шістдесят п’ять, та хоча б і сто було, я не порозумнішав би,— все одно носив би в кишені люстерко і загравав би до жіночого роду.
Він знову засміявся, викинув сигарету в вікно, потягнувся.
— Багато маю вад,— сказав,— але ця мене вб’є!
І скочив з ліжка:
— Ну, годі про це, багато вже наговорили. Сьогодні робота!
Він швидко одягнувся, взув свої грубезні черевики й вилетів надвір.
Я похилив голову на груди, роздумуючи над словами Зорбаса. І раптом мені пригадалося далеке засніжене місто: була виставка Родена, я стояв і дивився на велетенську бронзову руку —«Руку божу». Її долоня була напіввідкрита, а в долоні, забувши про все на світі, змагалися в єднанні чоловік і жінка.
Біля мене зупинилася якась дівчина. Вона теж задивилася, тремтячи, на непримиренне вічне сплетіння. Тендітна, гарно вдягнена, вона мала густе русяве волосся, вольове підборіддя, тонкі, чітко окреслені вуста. Щось у ній було рішуче й мужнє. І я, хто так ненавидів легковажні розмови,— не знаю, що мене підштовхнуло,— обернувся й заговорив до неї:
— Що ви про це думаєте?
— Що краще було б людині вирватися з цього! — твердо сказала вона.
— А куди ж їй подітися? Рука божа є скрізь. Порятунку немає. Вам шкода?
— Ні. Можливо, кохання — найбільша радість на землі. Можливо. Але коли я зараз дивлюся на цю бронзову руку, я хотіла б вирватися.
— Вам імпонує воля?
— Так.
— А якщо ми лише тоді вільні, коли скоряємося бронзовій руці? Якщо слово «бог» не має того поверхового змісту, якого йому надає юрба?
Вона глянула на мене занепокоєно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.