Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Київ

Шановний добродію!

чиніть ласку, пришліть мені «Царівну» Кобилянської й вашу «Одирму» на тую адресу, на яку йде «Буковина». Більше нічого не додавайте, Попереду, коли Ваша ласка, зараз, пришліть «Царівну». Посилаю два карбованці.

Шанує Вас Микола Міхновський.

Читав Ваш військовий фейлетон, а позаяк сам кінчу небавно військову службу, то передумавсь за Вами списати вражіння свого життя. Чи гаразд би було друкувати більшу річ з такого власне огидливаого побуту?

Міхновський.

Ці листи свідчать про досить тісні і плідні зв’язки Миколи Міхновського із західноукраїнською культурною елітою і характеризують його як високо-інтелігентну людину, що цікавиться новітніми тенденціями літературно-мистецького життя: «Царівна» Ольги Кобилянської тоді була сприйнята критикою як яскравий прояв модерністських, неоромантичних впливів в українській літературі. Мабуть, цей інтерес був відгомоном ідейних пошуків самого Міхновського, якому було органічно притаманне несприйняття пануючого тоді серед української інтелігенції позитивістського світогляду (недосконалість і обмеженість якого для нього особливо яскраво втілювалася у марксизмі) і який прагнув у своїх ідейно-політичних пошуках обіпертися на надійніші філософські орієнтири.

Разом із тим, Міхновський у цих листах постає також як людина, не позбавлена літературних амбіцій. З цитованого вище листа О. Маковею видно, що він пробував свої сили у прозі. Правда, втілити в життя свої плани Міхновському не вдалося: зокрема, не був реалізований його задум написати про службу у царській армії, як не мали успіху всі інші його спроби заявити про себе в художній прозі. Здається, поступово Міхновський усвідомив, що художня література — це не найголовніше його покликання. У травні 1899 р. у листі до Грінченка він із гіркотою визнав: «... Не дивлячись на всі мої силкування, ніяк не можу зліпити до купи двох слів. Ви розумієте, що я говорю про мої безрезультатні стремління бути письменником: уперто не хотять мене друкувати! Гаразд, хоч російська цензура виручає і я можу казати з таємничим виглядом, що... знята... заборона українського слова... революційний зміст... переслідування ворогів»[165].

Але літературу Міхновський не полишив. Свої можливості він пробує реалізувати і в поезії. Зокрема, його перу належить збірка віршів різних років під назвою «Лірика», видана 1912 р. у Києві. У цій збірці, між іншим, зазначається, що до друку готується «Збірник загадок у віршах» і «Гуморески» того ж автора[166].

Однак, спеціалісти не вважають, що Микола Міхновський мав поетичний талант. Його вірші не вирізняються поетичною довершеністю. В них знаходять інтонаційні наслідування Тараса Шевченка і прямі запозичення з Лесі Українки. Але, разом із тим, його творам властиві експресія, темперамент і напружена енергетичність[167]. Для прикладу можна навести уривок із вірша Миколи Міхновського «Лягає ніч на чорну браму».

Лягає ніч на чорну браму,

Зоря тікає у пітьму,

Десь грім далеко в полі вдарив,

Сховай, забудь свою нудьгу!

Фортуна нам цей час послала.

Гидкі кайдани швидше рви,

Он блискавиця знов засяла:

У степ удумчивий біжим.

Поетичні спроби Миколи Міхновського характеризують, перш за все, склад його натури — експресивної, темпераментної, наповненої пасіонарною енергетикою. Разом із тим, вони з’являлися під впливом його оточення. Обертаючись весь час у середовищі української літературно-художньої еліти, Микола Міхновський був просто приречений на спроби самореалізації у сфері художньої творчості.

Такою висвітлюється постать Миколи Міхновського крізь призму його багатогранної громадсько-політичної діяльності і зв’язків з українськими діячами Наддніпрянщини й Галичини. Характерно, що поліція, не знаючи усіх деталей, у цілому досить правильно оцінювала місце Міхновського в національному русі. Вищезазначений документ особливого відділу департаменту поліції цікавий також тим, що у ньому наводиться його поліцейська характеристика як «крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, й напрямком безумовно антиурядовим»[168]. На жаль, що конкретно малося на увазі, у документі не вказується. Однак і без деталізації ясно — все небезпечне, що приписувалося «Молодій Україні», у діяльності Міхновського проявлялося особливо яскраво. У всякому разі, мало хто з тодішніх українських діячів був «удостоєний» такої характеристики.

З подібною репутацією Міхновський був приречений на постійну й прискіпливу увагу поліції. Але репресій з її боку йому вдавалося уникати. Це ще одна загадка Миколи Міхновського. Не виключено, що йому допомагало знання законодавства і особисті зв’язки в правоохоронних органах. Найближчий товариш Миколи Володимир Шемет постійно вступав у конфлікти з владою і, врешті-решт, за участь у студентських заворушеннях 1899 р. попав під поліцейський нагляд, був виключений з університету і висланий у маєток батька під Лубнами[169].

Мабуть, на підставі фактів про діяльність таких осіб, як Микола Міхнов-ський і Володимир Шемет поліція зробила висновок і про існування «таємного товариства», і про його самостійницький характер. Але, на наш погляд, матеріали про участь Миколи Міхновського у «Молодій Україні» слід розглядати не ізольовано, а у контексті його добре законспірованої діяльності у «Братстві тарасівців». До такої тактики щодо Старих громад тарасівці зверталися постійно. Про неї, зокрема, писав один із засновників «Братства тарасівців» Іван Липа: «І Громада не тільки не знала, а й не відчувала, що існує в ній якась організація, що все живить, про все міркує, що дає напрямок, почин, а разом усе те виходить ніби із самої Громади»[170]. У такій інтерпретації суперечності та запитання, пов’язані з розбіжностями в документах поліції й споминами учасників подій щодо діяльності Миколи Міхновського зникають, і все стає на свої місця.

Поки поліція полювала за фантомом «Молодої України», український рух зробив один цілком реальний крок до сходження на вищий щабель: була створена Всеукраїнська загальна організація — конфедеративне об’єднання громад і гуртків у межах