Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

Прокидаюся після десятої. Спортзал, душ, легкий сніданок, і повертаюся додому працювати. Закінчую за пару годин, і їду до міста. Довго гуляю вулицями, розмовляю телефоном із сестрою, йду вечеряти до китайського бістро. Замість співрозмовника — різнокольорові карпи в акваріумі навпроти мого столика. Поки чекаю на своє замовлення, читаю з телефона свіжу статтю про чергову стародавню статую, яку дістали десь з Месопотамії. Ії підошви вкриті клинописними написами, збільшую фото — шумерська? Одна з перших мертвих мов, що я вивчив. Задля забави і щоб якось скоротати час, розшифровую написи, і впевнююся, що нічого “перевертаючого уявлення про світ” там немає. З тим же успіхом там могли викарбувати рецепт салату, і це викликало б у незнаючого суспільства не менший захват. Тепер розумію, чому переклад до статті не додали. 

Засиджуюся допізна, на останню електричку вже спізнився. Гуляю нічним містом, тротуари повільно порожніють, вивіски ресторанів та цілодобових магазинів різнобарвно освітлюють прохолодну ніч. Цікаво, що зараз робить Сіріус? Сам він, чи з кимось? Вдома, чи десь у цьому ж мурашнику, в одному з нескінченних завішених вікон? Судячи з того, що я знаю про вампірів, тієї невеликої кількості крові вчора йому й близько не вистачило. Мабуть, сьогодні знову приїхав до міста на “полювання”. Мабуть, зараз ласує якоюсь красунею, і вона звивається в його руках, захлинаючись задоволенням, чи умиротворенням, чи вже вирубилась і обм’якла в його обіймах. Заздрю. З ким би він не був — заздрю. Які в мене шанси, взагалі? Що він один раз назвав мене гарненьким — ще не означає, що він у мені хоч якось зацікавлений. І дражнить, може, просто для потіхи. А якщо ні? Може, ризикнути? Натякнути? У мене голова вибухне, якщо продовжу обдумувати, що означають усі його слова і дії. Я тільки більше заплутуюсь з кожним днем. 

Купую пляшку вина, сир і трохи апельсиново-малинового джему із тим’яном, знімаю на ніч номер у готелі. Не вмикаю світло, розшторюю штори і всідаюся на підвіконні. У вина в бокалі колір його очей. На шиї, під пластиром, досі сліди його губ. Не можу про нього не думати. Просто не можу. Як дурна рибина, що самовільно насаджується на гачок раз за разом. Гортаю його фото. Знову. Моя маленька дорогоцінна колекція. Все ж у нього немає сторінок у соцмережах, я питав. Інакше я б в них жив, борсався, тонув, облизував кожне фото, і в решті решт з’їхав з глузду. Після третього келиху, коли за вікном світяться лише вуличні фонарі, а більшість вікон заснули, в голові нав’язливо свербить бажання йому подзвонити. Почути його голос. Щоб він ще раз назвав мене по імені. Три коротких звуки, але те, як вони прокочуються по його язику і зриваються з м’яких окільцьованих губ з ніжним видихом — в мене просто коліна підкошуються. Він — моя суцільна слабкість. Прибираю телефон подалі від гріха. П’яні дзвінки ніколи нічим добрим не закінчувалися. 

Снідаю вже близько полудня у французькій пекарні, гуляю торгівельним центром, купую букет пишних хризантем додому, смаколиків на вечір, і йду на вокзал. Крокуючи у напрямку будинку двором академії, сонце вже заходить, позолочуючи верхівки дерев, що обрамляють територію. Вже йдучи своєю доріжкою, на свій подив бачу високу фігуру, що сидить на моєму ґанку. 

- Сіріус? - Зупиняюся в двох кроках від нього. - Ти що тут робиш?

- Де тебе так довго носило?

- Щось сталося? - Підводиться, пропускає мене до дверей. 

- Так. Дещо. - Відкриваю вхідні двері й пропускаю його всередину, зачиняю двері і йду за вазою. 

- Щось термінове? Чому не подзвонив? - Сідає на край мого ліжка. Добре, що я його вчора застелив, бо було б соромно. 

- Дзвінок би нічого не вирішив. - Несу вазу з водою до письмового столу, опускаю в неї квіти. 

- Ти мене лякаєш. - Сідаю поруч. - Я слухаю.

- Мені треба дещо перевірити. - Дивиться на мене, не мигаючи. - Або мені не пощастило з кількома людьми підряд, або справа в тобі.

- А ось звідси детальніше.

- Я за вчорашній день у спробі втамувати спрагу перепробував не менше п’яти людей, за ніч і ранок ще десь стільки ж, і всі були якісь прісні, несмачна пласка кров, ніби вода з-під крану. Коли я в п’ятницю спробував твою кров, я ледве відірвався. Це було для мене щось нове. Як паста з вишуканого ресторану після вермішелі швидкого приготування. Мені треба переконатися, що справа дійсно у твоїй крові. Або я помиляюся, і в мене вже дах їде. Будь ласка.

- Я не проти. Але я тільки з електрички, дай хоч в душ сходити.

- Я вже і так ввесь день тут просидів, нема коли чекати. - Бере моє зап’ястя, бачу, як його нігті загострюються, і вириваю руку з його пальців.

- Оце вже ні. Хочеш моєї крові — кусай по-нормальному. - Складаю руки навхрест на грудях. - Це моя умова.

- Добре, як хочеш. Але я за наслідки не відповідатиму.

- Чекай тоді, зніму цей клятий пластир. - Йду до вбиральні, мию руки, вмиваюся, знімаю пластир і обмиваю шию з милом, знімаю розстібнуту сорочку, залишившись лише в тонкій футболці, і повертаюсь до кімнати. Сіріус сидить, напружений, на краю ліжка, навіть не поворухнувся. На моєму ліжку. У моєму домі. Він. Якщо це сон, я не хочу прокидатись. Йому потрібна від мене послуга, заради якої він чекав мене на ґанку увесь день — можу дозволити собі невеличку привілею. Коли ще мені випаде такий шанс? Підходжу до ліжка, залізаю йому на коліна, розміщуючи ноги з боків від його стегон — він не пручається, дає мені всістися, як хочу, одною рукою притримує мене за спину, іншою погладжує розсип синців на шиї, обводить кінчиками пальців контури вже покритої скоринкою рани. 

- Я б спитав, де дозволиш вкусити, але судячи з того, як ти всівся і зняв верхній одяг — очевидно, це буде шия. - Усміхається, голос тихий, як шелестіння хвиль об гальку. - Таке чутливе місце. Не боїшся, що буде боляче?

- Це останнє, що мене лякає. - А може, саме це мені й потрібно. Серце калатає, у роті пересохло від очікування.