Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

А що, цілком симпатичний русал. На момент смерті був дуже привабливим молодим хлопцем. Колись світле волосся, що діставало йому до плечей, тепер відливало зеленим та звивалося під дією течії. Біла сорочка з дорогої тканини не була заправлена у брюки, а тому час від часу трохи відкривала вид на голий міцний торс. Брюки були майже цілі, якщо не рахувати пошарпані краї штанин. Взуття не було, та і не потрібне воно подібним до нього істотам. Гарне враження псували бліда шкіра, тьмяні сірі очі та посинілі губи.

Тоді як я витріщалася на русала, він у свою чергу розглядав мене. І мабуть залишився задоволений побаченим, оскільки одними оглядинами не обмежився, вдавшись до активних дій. Лукаво посміхнувшись і міцно притиснувши до себе, русал припав до моїх губ. Поцілунок затягнувся і заглибився, однією рукою він продовжував стискати талію, іншою ж вчепився в моє волосся на потилиці, не даючи відсторонитися.

Незабаром обійми стали міцніти, настільки, що ребра ледь не тріщали. Але ні про яку романтику чи пристрасть не йшлося, все набагато прозаїчніше: русали і русалки подібним чином позбавляють жертву залишків дорогоцінного повітря і припиняють найменші спроби втечі. Але я була слухняною жертвою - брикатися, кусатися, вириватися не збиралася. А що, хлопця в мене вже немає, та й вірністю мені він не відрізнявся, як виявилося. Можна розслабитись. І навіть можна було б отримати насолоду від поцілунку, якби не наполеглива думка, що це, по суті, потопельник зараз поруч.

Незабаром, до озерного жителя дійшло, що все йде не зовсім за його сценарієм. Відсторонившись, русал здивовано подивився на мене, спочатку приділивши увагу моїм очам, а потім губам. По його задумливому виду було зрозуміло, що він бореться з бажанням заглянути мені до рота - подивитися на форму зубів. Те, що я - не людина, хлопець вже зрозумів і зараз намагався розібратися з моєю расовою приналежністю і подальшими діями: тікати не оглядаючись або продовжити загравання.

Вирішивши полегшити завдання русалу, я посміхнулася. Не дивлячись на те, що в людській іпостасі у нас немає звіриного оскала, все ж будова зубів трохи відрізняється подовженими верхніми і нижніми різцями, але вони не переходять у ікла, як у вампірів і перевертнів. Моєї скромної усмішки було достатньо, щоб хлопець зрозумів, з ким має справу. Він поспішив скласти пальці в жесті вибачення[1], і хотів було продовжити спілкування, коли його увагу привернуло щось за моєю спиною, причому не тільки відволікло, а й примусило тікати…

І все-таки я неправильний демон, і реакції у мене неправильні, якщо вони є, звичайно. Інакше як пояснити той факт, що за неповні півгодини мене викрали вдруге?! Тільки на відміну від попереднього викрадача новий був теплим і тягнув на поверхню.

Не здивувалася, виявивши, що моїм викрадачем і рятівником в одній особі виявився Абігор. Я навіть зворушилася: адже вода в озері крижана, а він кинувся рятувати мене. Тепер стоїть увесь такий нещасний, трясеться, губи сині, зуби цокають – і все це заради мене! Приємно… Але коли я розібрала, що окрім цокання він видає забористу лайку, причому на мою адресу, всю подяку і розчулення як водою змило… озерною, ага…

За його словами, у перекладі на цензурну мову, виходило, що я необтяжена моральністю і не дбаюча про своє моральне обличчя, гуляща і пропаща, замість того, щоб зробити свій внесок у приготування вечері, вдаюся любовній втісі з хтивою нежиттю. Потім, залишивши мене в ступорі переварювати почуте, Абігор одягнувся і, пробурчавши наостанок, що як пакунок на крупі Смерча я його більше влаштовувала, поплентався до табору, не забувши прихопити мій котелок з водою.

Коли остаточно прийшла в себе, прокрутила в думках останнє сказане ім. Так от як він мене перевозив: як мішок упоперек коня?! Ну, звичайно, що зі мною церемонитися? Може мені ще потрібно його подякувати, що не втратив по дорозі? Втім, він міг і до сідла прив'язати для вірності, а то стеж ще, щоб з коня не сповзла - навіщо зайвий раз напружуватися?

Так, накручувавши себе і все сильніше розпалюючись, я не відразу помітила, що глухо гарчу, і моєму рику вторить демон усередині мене. Ура!  Антимагічна дія крові тієї тварюки пройшла, як тільки відмилися залишки, або ще раніше, адже я не перевіряла свої здібності. Зайвий раз переконалася в цьому, висушивши себе заклинанням.

Коли повернулася в табір, маленький котел вже висів над вогнищем, а джерельна вода з хвилини на хвилину повинна була закипіти. Гор самозабутньо порався з бутербродами.

- Чай завари, - не дивлячись на мене, скомандував наставник.

- Угу, - буркнула, прямуючи до своєї сумки.

Порившись в речах, відшукала хороший трав'яний збір, окрім нього в руки потрапила маленька пляшечка без бирки - одна тих, що ми з Лоєю підготували для Яноша. А ось те, що вона була без розпізнавальних знаків, говорить про те, що це один з експериментів подруги і його дія невідома. Я з сумнівом подивилася на пляшку. З одного боку, варто було б "віддячити" Гора за транспортування мого несвідомого тіла, та і за Біса образливо було. З іншого - наслідки можуть бути плачевні, чи не занадто жорстоко?

- Чого ти там возишся? Чайну траву від петрушки відрізнити не можеш? - "ввічливо" поквапив мене наставник.

Ну, що ж, хлопець, ти сам напросився, заразом допоможемо Лої дізнатися про дію цього препарату. Прихопивши трав'яний збір і зілля, підійшла до казанка. Момент підлити зілля був ідеальний: Абігор якраз відволікся на Смерча, що жував якусь дрібну живність. Я встигла не лише напакостити, але і позбавитися від доказу - сховати пляшку назад в сумку.