Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

— Вітаю з поверненням, Асмодею. — Тайпан зустрічає мене біля трапу літака, щоб забрати сумку з речами від стюарда. 

— Все було спокійно за час моєї відсутності? — Це чисто формальне запитання, бо якби щось трапилося, то новини б і до Шанхаю долетіли. 

— Так, пацюк поки сховався у тінь. Напевно знає, що ми його шукаємо. Та й Ліліт пустила в дію всі ресурси для цього. 

— І є якісь результати? — Знаючи жорстокість та хитрість дружини, можна очікувати всього. Не здивуюся, якщо у прямому сенсі цього слова знайду голову зрадника посеред свого кабінету. 

— Я практично нічого не знаю, тому краще уточни інформацію у Ліліт. Вона зараз у маєтку і я можу тебе до неї відвезти.  

— Маєток зачекає. Спочатку відвези мене в інше місце. 

— Як скажеш.

***

Погляд Тайпана трохи розгублений, коли авто зупиняється біля в’їзду у бордель Джейкоба. Але зайвих запитань він не ставить. Надто добре мій помічник знає мене. Якщо захочу, сам все розповім.

Минулого трохи більше ніж тиждень, як я востаннє був у цьому місці. Здавалося, що мене тут нічого і не тримає. Але зрештою я вже втретє їду, щоб провідати Нору. Не знаю чому, але я відчуваю певну відповідальність за цю дівчину. А ще хочу їй допомогти. Кожна наша зустріч це крок до її майбутньої свободи. 

Насправді я ж міг би викупити її у Джейкоба і відпустити. Але Демон в мені каже не спішити. Він насолоджується чужим страхом та розгубленістю, а я надто безсилий, щоб йому протистояти. Тим паче юне дівча чимось зачепило мене, щоправда, я поки не розумію чим. 

На вході мене звично зустрічають охоронці, які відразу докладають своєму босу про мою появу. Для Джейкоба після тієї сутички це справжній стрес, який мені тільки на користь. Хай боїться і буде обачним, бо другого шансу більше не буде. 

— Ти прийшов до конкретної дівчини? — це перше запитання Тайпана, коли він чує ім’я Нори. 

— Так. Коли її приведуть у потрібну кімнату, зачекаєш мене з охороною у фоє, я не надовго сюди прийшов. 

— Добре. 

Те, що щось “не добре” я зрозумів через 15 хвилин очікування, коли замість юного створіння переді мною постав переляканий Джейкоб. Давно я не бачив, щоб на ньому не було обличчя. Усе, що він робив, то це переминався з ноги на ногу витирав піт з чола. 

— Ти чому такий схвильований? Я ж не по твою душу прийшов. — А у голосі ні натяку на сміх. Навпаки, він холодний та стальний, бо здається, що від мене щось приховується. 

 — Асмодей… трапилося… як би тобі сказати… 

— Ротом, Джейкобе. Ротом!

***

Двері мало з петель не злітають, коли я вриваюся у кімнату дівчат. Бідолаха Нора аж здригається від гучного удару і мені стає жаль, що я її налякав. Бо коли я справді злий, то контролювати емоції стає важко. Але зараз я не просто злий, я готовий вбивати. І все через те, що мій наказ не виконали. 

Нора опускає голову, але я все одно встигаю помітити гематому на губі та скроні. Набряк досі не спав, а отже, вони свіжі. 

— Хто посмів торкнутися до неї пальцем? — питання адресоване Джейкобу. — Якщо не скажеш, то відповідати доведеться тобі.

— Це її рук справа, — я переводжу погляд на повію, яка бліда наче стіна. Її голова низько опущена, а тіло шалено тремтить. Думаю, що Джейкоб не бреше. 

— Ти знаєш хто я? — У відповідь кивання головою. — Ти знаєш, що буде з тобою за те, що торкнулася того, що належить мені!? 

Гучний схлип лунає по кімнаті, але я на нього не зважаю. Демон скалить зуби, а це означає, що він хоче крові. 

— Благаю, п-пробачте мені... 

— Слово “пробач” давно втратило свою силу. Потрібно відповідати за свої вчинки. — Я кидаю погляд на охорону, що стоїть позаду мене. — Бачите цю дівчину? Вона до вечора ваша. Можете робити з нею, що захочете, не шкодуючи сили. 

— Що? — кричить Нора. 

— Джейкобе, ти ж не проти? 

— Ні, Грейс заслужила покарання. — Спробував би він сказати щось інше, то б відповідав сам за вчинок своєї повії.

— Ні, благаю, не треба…

Коли мого зап’ястя торкаються крижані пальці я дивуюся. У Нори міцна хватка, яка навіть не дозволяє мені поворухнути рукою. А ще великі очі наповнені слізьми. Я такого щирого погляду давно не бачив.

— Я благаю вас, змилуйтеся над Грейс. Це трапилося випадково, я втратила рівновагу і вдарилася об шафу. Вона ні в чому не винна.

— Щось мені здається, що ти намагаєшся захистити свою сусідку, — голова нахиляється нижче і між нами з дівчиною скорочується відстань. Я бачу наскільки вона налякана, але водночас рішуча. Навіть після того, як постраждала все одно захищає ту суку. 

— Асмодей, прошу… не робіть цього, — так багато благання.

— Як скажеш, маленька, — здаюся я. 

Хватка на зап’ясті зникає, але я не даю Норі відсторонитися. Я беру її за мініатюрну долоньку і переплітаю наші пальці. Юне створіння аж ніяковіє від цього жесту, але руку не забирає.