Читати книгу - "Шлях Абая"

Помітивши, що Абай залюбки слухає Даулеткельді, Сеїт попросив його розповісти, як він степового бая обдурив.

А сталося це так. Поблизу жатаків Байкадам-Сапака стояли два багаті аули. І ось в одному з них помер найстаріший аксакал. Ну, звичайно, одразу оповістили про цю подію широкий степ, і звідусіль поскакали в аул родичі з голосінням і риданням. У небіжчика бая було багато овець, але сам він був роззявою і скотні двори свої городив як попало. Посидівши біля небіжчика, вийшов Даулеткельді з дому на вулицю і бачить: якийсь літній гладкий бай скаче на коні, заплющивши очі і роззявивши рота, і репетує з усієї сили, як заведений: «Ой-бой, родичу мій! Ой-бой, батире мій! Ой куди ж ти пішов!» Даулеткельді поспішив йому назустріч, допоміг злізти з коня і каже: «Я вас зараз до нього проведу». А сам повів бая не в хату, а в темний хлів. Товстий бай, не розплющуючи очей, все ще голосив. Завівши його в найтемніше місце, Даулеткельді сказав: «Ну, далі я й сам дороги не знаю!» Потім відбіг і сховався за годівницю.

А бай тужить-голосить, намагаючись водночас знайти дорогу, щоб вибратись на світ божий. І то на один стовп наскочить, то об інший лобом стукнеться. Тут уже він збагнув нарешті, що з нього пожартували, розплющив очі і вимовив щось не зовсім підходяще до сумної події. Отак, впереміжку, бай голосив по мертвому і згадував живу матір Даулеткельді; довго він петляв по закутках та загонах, мукаючи, наче віл, що провалився в колодязь…

Слухачі, розвеселившись, не давали Даулеткельді перевести подих і просили розповідати ще й ще. Він, звичайно, не відмовлявся.

…В дні посту Даулеткельді, який не вірив ні в бога, ні в чорта, повертався з далекої подорожі додому і зупинився в аулі одного поважного бая. Даулеткельді — людина літня, і от бай, вважаючи свого гостя правовірним мусульманином, запросив його до себе розговітися після заходу сонця. Але в аулі на той час були проїжджі купці з міста, які добре знали, хто такий Даулеткельді. От вони і змовилися пожартувати з нього: годі йому морочити інших.

Перед вечерею кілька гостей разом з господарем-баєм, обступивши Даулеткельді, стали на молитву. Не питаючи Даулеткельді, чи має він взагалі звичай молитися, вони просять його замінити відсутнього муллу. Він хотів був утекти, але купці ще щільніше зімкнули коло і, дружно натискаючи на Даулеткельді плечима, виштовхали його наперед, а один з них почав поквапно читати молитви.

Що тут вдієш? Склавши на грудях руки, Даулеткельді вголос проказав перші слова намазу: «Албсін, лямга секін-альхісін-ха-ал ха, мемге, секін алам, далтурду-алха-мау». На цьому його знання закінчувались, і він почав бурмотіти «алхам-ду» задом наперед, з кінця на середину. Ніякий добропорядний мусульманин не чув такої молитви. А «мулла», з дуже серйозною пісною фізіономією, не переставав верзти страшенну нісенітницю. Хоч як кріпилися віруючі баї в ім’я господа бога свого, але під кінець не витримали і з реготом попадали на молитовний килимок — жайнамаз…

Даулеткельді, цей міський Алдар-Косе[Алдар-Косе — герой жартівливих казахських казок, спритний веселун, який обманював дурних зажерливих баїв.], з першої ж зустрічі так сподобався Абаю, що він почав його водити з собою в гості. Даулеткельді був не тільки оповідачем-дотепником. Він знав напам’ять багато Абаєвих віршів і читав їх слухачам по-своєму, співуче. Частенько, коли його просили щось розповісти, Даулеткельді, замість своїх кумедних історій, знайомив слухачів з найкращими, на його думку, віршами Абая: «Хвалько, зухвалець…» або «Той, хто заблудив, бачить попереду простір порожній».

Довго пробувши в місті, Абай не раз приймав гостей і в себе. Найчастіше бували в нього маленькі казахи, учні російських міських шкіл. У суботу ввечері Баймагамбет, набивши сани хлопчаками, привозив їх у дім Кумаша. Інколи йому доводилось їздити по гостей ще раз, бо одних саней було замало. Дітлахи, звикнувши вже до Абая, анітрохи не бентежились і жваво відповідали на його запитання.

Сьогодні приїхали до Абая дев’ятеро учнів з кількох шкіл. Всі вони — у форменому одязі. Найстарший із них Рахім, син Даркембая; юнакові нещодавно минуло вісімнадцять років. За ним ішли чотирнадцятирічний Асан і його дванадцятирічний братик Усен — діти загиблого під час лютої завірюхи пастуха Іси. Це були вихованці Дармена. Як найближчий родич, він дбайливо ростив їх, брав із собою в абаївський аул підучитися російської мови, а потім влаштував у міську російську школу.

Рахім, Асан і Усен вчаться у п’ятикласному міському училищі. Всі троє одержують стипендії, що їх виділяють для дітей бідноти з надбавки до покибиткового збору; це щасливий збіг обставин, бо стипендії не завжди дістаються тим, для кого призначені.

А ось четверо малят. Майже однакові на зріст, кремезні, як вгодовані ягнята, з підстриженими під машинку голівками, з рум’яними, як яблучка, кирпатими личками, у чорних форменках з жовтими гудзиками, вони схожі на братів-близнят. Це діти казахської бідноти, які виховуються в спеціально створеному для них слобідському інтернаті. Двоє — дев’ятирічні, з затону. Спитаєш одного: «Ти чий?» Він жваво відповість: «Я Сеїтов Аскар». А другий — соромливо, ледь чутним шепетом: «Абенов Максут». По вісім років Мурату Жабикенову, онукові Дамежан, і Шакету, молодшому синові човняра Сеїля.

Окремо від інших тримаються два смугляві дванадцятирічні підлітки в святкових гімназичних мундирах. Розшиті галуном комірці підпирають їхні короткі шиї, блискучі срібні гудзики прикрашають гордо випнуті груди.

Гімназисти сміються мало і неохоче. Вони з гідністю мовчать, згорда дивлячись на решту хлопців: ми, мовляв, Кунанбаєви, далеко вам до нас! Нігмет — четвертий з одинадцяти синів Азимбая, прижитих ним від трьох його законних дружин. Наслідуючи приклад Абая, Азимбай вирішив: хай хоч один його син вивчить російські науки.

Первістки байбише — старшої дружини Азимбая — були вже переростками, але мізинець її, Нігмет, ще міг учитися. Його сяк-так підготували, два роки тому привезли в місто і влаштували у гімназію.

Другий Кунанбаєв, Жалель, був сином Какитая. Зовні не схожі один на одного, хлопчики мали однаково гордовитий вигляд поважних, мудрих баїв. Нігмет Азимбаєв — великоротий, відкопилена нижня губа надає блідому обличчю хлопця зневажливого, пихатого виразу; маленькі сердиті і разом з тим лукаві очі, що визирають з-під м’ясистих припухлих повік, безперестанку нишпорять навколо, ніби шукаючи, до чого присікатися. У Жалеля кругла голова з високим лобом, носик, схожий на гудзик, рот тонкогубий, з рідкими зубами.

Жалель і Нігмет уже два роки вчаться в російській гімназії, квартирують у російських родинах, і тому непогано знають російську мову.

Абай не приділяє своїм племінникам особливої уваги, він більш охоче