BooksUkraine.com » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

173
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 180 181 182 ... 202
Перейти на сторінку:
знати, хто ми. Ми всі не ті, ким були, і не ті, ким хочемо бути. Те, ким ми насправді є, стане зрозуміло згодом. Хто зараз це знає? Зараз ми можемо лише чекати, сподіватися і ще хіба молитися. – Він загорнувся в гусарську куртку і знову ліг.

– Помста, – задумано сказав Агасфер незабаром. – Тут буде потрібно багато помсти. Помста викличе нову помсту… що це дасть?

На горизонті блиснула заграва.

– Що це було? – спитав Бухер.

У відповідь почувся тихий гуркіт.

– Це не бомбардування, – припустив Зульбахер. – Знову гроза. Погода саме для грози – тепло.

– Якщо піде дощ, збудимо тих з робочого табору, – сказав Лєбенталь. – Хай тоді лежать на вулиці, вони міцніші за нас. – Він обернувся до 509. – І твій друг-бонза теж.

Знову блиснуло.

– Хтось із тих усередині чув, чи планують вивозити людей? – спитав Зульбахер.

– Лише чутки. Остання – що мають забрати тисячу осіб.

– О, Боже! – Розенове обличчя блідо мерехтіло в темряві. – Вони візьмуть нас. Найслабших, аби нас здихатися.

Він поглянув на 509. Усі думали про останній етап.

– Це лише чутка, – сказав 509. – Їх коло вбиральні останнім часом придумують вдосталь. Поки нема наказу, зберігаймо спокій. А тоді побачимо, що Вернер, Левінські й люди з канцелярії зможуть для нас зробити. Чи ми тут щось придумаємо.

Розен тремтів.

– Як вони повисмикували тих нещасних з-під ліжок… за ноги…

Лєбенталь кинув на нього повний зневаги погляд.

– Ти що, нічого іншого в своєму житті не бачив?

– Так…

– Колись я був на великій бойні, – втрутився Агасфер. – Я відповідав за кошерний забій. У Чикаґо. Іноді тварини знали, що їх чекає. Чули запах крові. Тоді вони бігли так, як ті з останнього етапу. Будь-куди. Без мети. Розбігалися по кутах. І їх так само витягали за ноги…

– Ти був у Чикаґо? – спитав Лєбенталь.

– Так…

– В Америці? І ти повернувся?

– Це було двадцять п’ять років тому.

– Ти повернувся. – Лєбенталь витріщався на Агасфера. – Ви колись щось таке чули?

– Ностальгія. За Польщею.

– Знаєш що… – Лєбенталь не договорив. Для нього це було занадто.

20

На ранок трохи випогодилося, починався сірий імлистий день. Блискавки припинилися, але за лісами досі чувся глухий далекий гуркіт.

– Дивна гроза, – помітив Бухер. – Зазвичай, коли гроза відступає, спалахи ще видно, а от грому не чути. А тут усе навпаки.

– Може, вона повертається, – припустив Розен.

– Чого б вона мала повертатися?

– У нас вдома грози іноді днями кружляють між гір.

– Ми не оточені горами. Там лише один хребет, та й він невисокий.

– Не маєш чим зайнятися? – поцікавився Лєбенталь.

– Лео, – спокійно повів Бухер, – краще пошукай нам щось пожувати. Хай навіть шмат старої взуттєвої шкіри.

– Будуть іще розпорядження? – спитав Лєбенталь після паузи здивування.

– Ні.

– Добре. Тоді пильнуй за тим, що несеш! І сам шукай собі жерти, ти, жовтодзьобий! Світ не знав, яке нахабство!

Лєбенталь хотів було сплюнути, але в роті пересохло і від напруги вилетіла вставна щелепа. Він зловив її в повітрі останньої миті і прилаштував на місце.

– Щодня задля вас ризикую своєю шкурою, а що від вас чути? – з пркирістю мовив він. – Закиди й накази! Не вистачало ще, аби Карел вказував, що мені робити.

Надійшов 509.

– Що тут у вас?

– Спитай у нього. – Лєбенталь показав на Бухера. – Розкомандувався. Я не здивуюся, якщо він хоче стати старостою блоку.

509 поглянув на Бухера. «Він змінився, – подумав 509, – а я й не помітив».

– То що сталося? – спитав він.

– Нічого. Ми просто говорили про грозу.

– Чого ви вчепилися тої грози?

– Та нічого. Просто дивно, що гримить досі. Хоч нема ні блискавок, ні хмар. Лише ота сірість згори, але це ж не грозові хмари.

– Проблеми! Гримить, а не блискає! Ґоїм нахес![25] – скрипів Лєбенталь зі свого місця. – Мешуґґе!

509 поглянув на небо. Воно було сіре і, здавалося, безхмарне. Він прислухався.

– Справді гри… – обірвав на півслові, змінив позу і тепер уже прислухався усім тілом.

– Ще один! – сказав Лєбенталь. – Нині всі подуріли?

– Тихо! – різко відрубав 509.

– Отже, і ти туди…

– Прокляття, тихо! Тихо будь, Лео!

Лєбенталь замовк, помітив, що йшлося вже не про грозу. Він спостерігав за 509, який напружено вслухався в далекий гуркіт. Усі принишкли.

– Чуєте, – повільно і дуже тихо сказав 509, – наче боявся, що, як говоритиме голосніше, все розвіється.

– Це не гроза. Це…

Він вслухався далі.

– Що?

Бухер стояв поруч, вони перезиралися і слухали.

Гуркіт посилився, а тоді трохи стих.

– Це не гроза, – сказав 509. – Це… – Він почекав іще хвилю, а тоді роззирнувся і заговорив так тихо, як лише міг: – Це артилерійський вогонь.

– Що?

– Артилерійський вогонь. Не грім.

Усі мовчки витріщились один на одного.

– Та що з вами? – спитав Ґольдштайн.

Ніхто не відповів.

– Ну, ви що, позаклякали?

Бухер обернувся.

– 509 каже, що чує артилерійський вогонь. Фронт уже недалеко.

– Що? – Ґольдштайн підійшов ближче. – Справді? Чи то все вигадки?

– Хто з таким жартуватиме?

– Я маю на увазі: ви не помиляєтесь? – уточнив Ґольдштайн.

– Ні, – відказав 509.

– Ти на тім розумієшся?

– Так.

– Господи! – Розенове обличчя перекривилося, і він раптом почав схлипувати.

509 слухав далі.

– Якщо зміниться напрям вітру, ми чутимемо краще.

– Як ти гадаєш, наскільки вони далеко? – спитав Бухер.

– Точно не знаю. П’ятдесят кілометрів. Може, шістдесят. Приблизно так.

– П’ятдесят кілометрів. Це недалеко.

– Ні, недалеко.

– У них мають бути танки. Для них це не відстань. Якщо прорвуться… як думаєш, скільки їм треба днів… може, навіть один… – Бухер затнувся.

– Один день? – повторив Лєбенталь. – Що ти говориш? Один день?

– Якщо прорвуться. Вчора ми ще нічого не чули. А сьогодні вже чути. Завтра вони можуть наблизитися. Післязавтра… чи ще через день…

– Мовчи! Не кажи такого! Не зводь людей з розуму! – розкричався раптом Лєбенталь.

– Лео, це можливо, – мовив 509.

– Ні! – Лєбенталь затулив лице руками.

– 509, що ти маєш на увазі? – спитав Бухер з блідим і схвильованим обличчям. – Післязавтра чи коли? Скільки ще днів?

– Дні! – крикнув Лєбенталь, опустивши руки. – Як, як таке можливо, щоб залишалися дні? – бубонів він. – Роки, вічність, а тепер ви говорите про дні, дні! Не брешіть! – Він підійшов ближче. – Не брешіть, – шепотів він. – Прошу вас, не брешіть.

– Хто б про таке брехав?

509 обернувся. За ним стояв усміхнений Ґольдштайн.

– Я теж це чую, – мовив він, його очі дедалі збільшувались і ставали чорнішими. Він усміхався і ворушив руками й ногами так, наче хотів танцювати, а тоді раптом припинив сміятися і впав долілиць.

– Знепритомнів, – сказав Лєбенталь. – Розщіпни його куртку. Я

1 ... 180 181 182 ... 202
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"