Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Була одна прочанка, Федосенька, п'ятдесятилітня маленька, тихенька, ряба жінка, що ходила, вже понад тридцять років босоніж і в веригах. Її особливо любила княжна Марія. Якось раз, коли в темній кімнаті, при світлі самої лише лампадки, Федосенька розповідала про своє життя, — княжні Марії раптом так ясно спало на думку, що сама Федосенька знайшла правильний шлях життя, що й вона вирішила піти по світу. Коли Федосенька пішла спати, княжна Марія довго думала про це і нарешті вирішила, що, хоч як це чудно — їй треба йти мандрувати. Вона довірила свій намір тільки одному сповідникові-ченцеві, отцю Акинфію, і сповідник схвалив її намір. Під виглядом подарунку прочанам княжна Марія припасла собі повне вбрання прочанки: сорочку, личаки, каптан і чорну хустку. Часто, підходячи до завітного комода, княжна Марія зупинялася в нерішучості, думаючи про те, чи не настав уже час для здійснення її наміру.

Часто, слухаючи оповідання прочанок, вона так настроювалась їх простою, для них механічною, а для неї повною глибокого значення мовою, що кілька разів була ладна кинути все і тікати з дому. В уяві своїй вона вже бачила себе у грубому рам'ї, з паличкою і з торбинкою, на курному шляху, наче йде вона з Федосенькою, спрямовуючи свої мандри без заздрості, без любові людської, без бажань, від угодників до угодників і кінець кінцем туди, де нема ні печалі, ні воздихання, а вічна радість і блаженство.

«Прийду до одного місця, помолюся; не встигну звикнути, полюбити — піду далі. І йтиму доти, поки ноги не підломляться, і ляжу і помру де-небудь, і прийду нарешті в ту вічну, тиху пристань, де нема ні печалі, ні воздихання!..» — думала княжна Марія.

Але потім, побачивши батька і особливо маленького Коко, вона ослабала в своєму намірі, потихеньку плакала й почувала, що вона грішниця; любила батька і небожа більше, ніж бога.

Частина четверта

I

Біблійний переказ каже, що відсутність праці — неробство було умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до неробства залишилась та сама в людині і після падіння, але прокляття все ще тяжить над людиною і полягає воно не тільки в тому, що ми в поті чола мусимо здобувати хліб собі, але й у тому, що внаслідок моральних властивостей своїх ми не можемо бути бездіяльними і спокійними. Таємний голос каже, що ми мусимо бути винні в тому, що ми — нероби. Якби могла людина знайти становище, в якому вона, будучи неробою, почувала б себе корисною і виконуючою свій обов'язок, вона б знайшла один бік первісного блаженства. І з такого становища обов'язкового і дозволеного неробства користується цілий прошарок — прошарок військових. От у цьому обов'язковому і дозволеному неробстві полягала й полягатиме головна принадність військової служби.

Микола Ростов почував повною мірою це блаженство, після 1807 року продовжуючи службу в Павлоградському полку, в якому він уже командував ескадроном, прийнятим від Денисова.

Ростов зробився загрубілим хлопцем-друзякою, якого московські знайомі визнали б трохи mauvais genre[509], але якого любили і поважали товариші, підлеглі і начальство, і який був задоволений своїм життям. Останнім часом, у 1809 році, він частіше в листах з дому знаходив нарікання матері на те, що справи розладнуються все більше й більше і що пора б йому приїхати додому, порадувати й заспокоїти батьків.

Читаючи ці листи, Микола боявся, що хочуть вивести його з того середовища, в якому він, убезпечивши себе від усієї життєвої плутанини, жив так тихо і спокійно. Він почував, що рано чи пізно доведеться знову поринути у той вир життя з розладженням і налагодженням справ, з обрахунками управителів, зі сварками, інтригами, зв'язками, з вищим світом, з Сониним коханням та обіцянкою, даною їй. Усе це було страшенно клопітне, заплутане, і він відповідав на материні листи холодними класичними листами, що починалися: Ma chère maman[510] і кінчалися: votre obéissant fils[511], не згадуючи про те, коли він має намір приїхати. У 1810 році він одержав листи рідних, в яких повідомляли його про змовини Наташі з Волконським і про те, що весілля буде через рік, бо старий князь не згоден. Цей лист засмутив, образив Миколу. По-перше, йому жаль було втратити з дому Наташу, яку він любив над усіх рідних; по-друге, він зі свого гусарського погляду жалкував, що його не було при тому, а то він показав би цьому Волконському, що зовсім не така велика честь родичатися з ним і що, коли він любить Наташу, то може обійтись і без дозволу навіженого батька. Хвилину він вагався, чи не попроситись у відпустку, щоб побачити Наташу нареченою, та якраз надійшли маневри, виникли міркування про Соню, про плутанину, і Микола знову відклав. Але весною того ж року він одержав листа від матері, яка писала таємно від графа, і лист цей переконав його, що треба їхати. Вона писала, що коли Микола не приїде і не візьметься до справ, то все майно піде з молотка і всі підуть з торбами. Граф такий млявий, так довірився Митеньці, і такий добрий, і так усі його обдурюють, що все йде гірше І гірше. «Ради бога, благаю тебе, приїжджай зараз же, якщо ти не хочеш зробити мене і всю свою родину нещасними», — писала графиня.

Лист цей вплинув на Миколу. У нього був той здоровий розум посередності, який показував йому, що треба було робити.

Тепер треба було їхати, якщо не у відставку, то у відпустку. Чому треба було їхати, він не знав; але, виспавшись по обіді, він сказав осідлати сивого Марса, давно не їждженого і страшенно злого жеребця, і, повернувшись на вмиленому жеребці додому, повідомив Лаврушку (лакей Денисова залишився у Ростова) і товаришів, які прийшли увечері, що подає у відпустку і їде додому. Хоч як важко і чудно було йому думати, що він поїде і не взнає зі штабу (що його особливо цікавило), чи буде він підвищений у ротмістри, чи одержить Анну за останні маневри; хоч як дивно було думати, що він так і поїде, не продавши