Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

не буде. Всіх влаштовує та ситуація, що склалася, нехай так усе і залишиться. Але ви мусите мені пообіцяти, що купите вашим одновірцям квитки на пароплав до Уругваю і дасте їм гроші на перший час Половину від статків Інокентія Степановича, Це буде справедливо. Ось його заповіт, у якому всі статки передаються кораблю. Цей заповіт буде запорукою того, що ви віддасте половину. Інакше втратите все. Моя вимога зрозуміла?

— Так, — вони здивовано кивають.

— Тоді до побачення, — я підводжуся і йду. Мене хитає, ноги не слухаються, хапаюся рукою за стіну. Мене наздоганяє Марія, підтримує.

— Дозвольте мені довести вас до екіпажу?

— Буду вдячний. Тільки робіть вигляд, що просто йдемо під руку. Іван Карпович Підіпригора не мусить виказувати прилюдну слабкість.

— Так, звісно. Зараз викликаю візника, З телефоном це швидко.

Візник справді приїздить, тільки-но ми підходимо до хвіртки.

Пробиваємося крізь натовп газетярів, що кричать нескінченні запитання. Я вже більш-менш тримаюся на ногах, заходжу у візок. Марія услід.

— Я відвезу вас до готелю, — каже вона. — Поїхали!

Везе до якогось готелю на березі чи то ріки, чи то моря, вони у Херсоні зливаються, і не розбереш, що де. Дорогий готель, великий номер, Марія просить покоївку принести коньяку. Коли та йде, Марія дивиться на мене.

— Але чому?

— Що?

— Чому ви так вчинили, Іване Карповичу?

— Бо вважаю, що так правильно.

— Ви здивували мене. Ми ж були у вас в руках. Ви могли вимагати з нас гроші, могли залякувати та шантажувати! А ви пішли. Чому?

— Бо влада над людьми — то спокуса, якої треба уникати, якщо не хочеш програти.

— Ви б могли просто викликати поліцію, віддати їй усі докази і поїхати геть.

— Я вже припустився однієї помилки і не хотів робити другу.

— Що сталося, Іване Карповичу? Той напад із вами. Ви ж вели справу до іншого закінчення, я бачила це. Ви бавилися з нами, наче кіт із мишенятами. А потім сталося диво. Ви теж почули голоси, як Олена? Бог говорив із вами?

— Ні.

— Тоді що? Вибачте мою нахабність, але я не розумію і мені цікаво! Що сталося?

Я сідаю на стілець. Мені важко, знову залізні обручі на голові. Але я мушу сказати. Можливо, тоді мені полегшає.

— Олена схожа на мою матір, — хриплю я.

— Що?

Марія здивовано дивиться на мене.

— Вона померла, коли мені були три роки. Я майже не пам’ятаю її, тільки голос і доторки. А як вона виглядала, я не знав. Та коли побачив Олену, вона здалася мені знайомою. Довго намагався згадати, де міг її бачити. А потім стався напад. Бо я зрозумів, що вона дуже схожа на мою покійну матір.

— І це причина, щоб піти проти власних правил?

— Моя мати мала дуже складну долю. Долю покритки, яку вигнали батьки. Вона вимушена була з дитиною жити по чужих хатах, бути усюди зайвою і клятою. За все життя їй не трапилася людина, яка б допомогла їй, яка б підтримала чи захистила. Всі дорікали їй, бідній сільській дівчинці, звабленій якимось заїжджим паничем. І вона не витримала. Наклала на себе руки. Я залишився сиротою. Виріс, майже не пам’ятав її, думав, що забув. Але останнім часом почав згадувати дедалі більше. І зараз розумію, що якби не забув, то не припустився б головної помилки свого життя. Мені більше не можна помилятися. Тому я вчинив так, як учинив. Інколи єдиний правильний шлях — порушити власні правила. Нехай моїй мамі не трапилося хорошої людині, але я допоможу Олені, такій самій юній та нещасній. Захищу хоча б її, коли не міг захистити власної матері. Бути чесним перед Богом мені здалося важливішим, аніж дотримуватися правил Можливо, я не правий. То хай буде, як буде. Ось і все.

Ми сидимо в тиші, приходить покоївка з тацею. Відкорковує пляшку, наливає коньяк у чарки і йде.

— Я захоплююся вами, Іване Карповичу. То піднімаю келих за вас Не за найкращого сищика імперії, а за людину, — вона піднімає келих, я почуваюся ніяково.

— Маріє, вибачте, мені треба відпочити.

Ледь іду до ліжка і падаю одягнений. Слабкість і млявість, я геть виснажений і засинаю.

Я проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то побачив обох сестер.

— Слава Богу! Ми вже думали викликати лікаря!

— Все добре.

— Ми зробили те, що ви просили. Квитки на корабель куплені, гроші переведені на їхній рахунок в Уругваї, — доповідає Олена.

— Ось документи, — Марія кладе біля мене цілу теку.

— Добре, — киваю я.

— І ми б хотіли розплатитися з вами, — каже Олена.

— Ви не наймали мене, то й платити не треба.

— Ця справа була дуже важкою для вас, і ми мусимо компенсувати збиток для вашого здоров’я. Ми їдемо на води, в Баден-Баден. Будемо раді, якщо складете нам компанію.

— Дякую за запрошення, але краще за все мені на рідному хуторі.

— То візьміть хоча б гроші, — пропонує Олена і дає мені тлустий конверт.

— Там десять тисяч. Якщо вважаєте, що цього недостатньо, ми можемо дати більше, — пояснює Марія.

— Ні, й цього забагато. З вашого дозволу я витрачу ці гроші на притулок для дівчат у Полтаві. Вже кілька років я підтримую його.

— Це ваші гроші, витрачайте їх як забажаєте. Як ви себе почуваєте? Можливо, вас треба супроводити додому?

— Дякую, але я добре відпочив і набрався сил.

Вони проводять мене на вокзал, і невдовзі я вже їду степами Тавриди на північ. У Бахмачі провідую Єлизавету Павлівну і затримуюся там іще на день.

— Іване Карповичу, важка була справа? — питає вона.

— Чого ви так вважаєте? — дивуюся я.

— У вас побільшало сивини у волоссі.

— То я так засмутився через вашу відмову стати мадам Підіпригорою, — сміюся я.

— Ну так, у всьому в цьому світі винні жінки, — сміється Єлизавета Павлівна.

— Жінки, жінки, — зітхаю я.

Кавказьзе сидіння під землею

оніка бавилася з цуценям у садочку, а я сидів поруч і попивав чай. Тут же спав граф, що впав на аркуші з текстом чергової історії моїх пригод і тепер тихо посопував, бо перебрав наливки. Уляна Гаврилівна принесла тістечок