Читати книгу - "Декамерон"

Поки медика обскрібали та обмивали од нечистот, жінка не переставала його гризти такими словами, лаялася до самої полуночі.

Другого дня вранці Бруно й Буффальмакко розмалювали собі тіло під одежею, буцім їх побито й синяки позоставались, і пішли до лікаря; вони застали його вже на ногах. Увійшли до нього та й носом закрутили, бо як його не чистили, а ще смерділо. Почувши лікар, що маляри прийшли, вийшов їм назустріч і побажав у Боже ім'я доброго ранку. На те Бруно й Буффальмакко одповіли йому (як домовились раніше між собою) з сердитим видом:

― А ми вам здоров'я не зичимо, навпаки, благаємо Бога, щоб послав вам усякого лиха, щоб скарав злою смертю такого невірника і зрадника! Бажаючи услужити вам по-чеськи, ми трохи не згинули по-песьки. Через вашу зраду ми такого минулої ночі в боки дістали, що тими ударами осла до Рима догнати можна, і мало нас не вигнали з того товариства, куди ми хотіли вас увести. Як не вірите, то подивіться, як нас ушанували!

Розхристались та й показали свої розмальовані груди, а потім швиденько знов захристались (а в кімнаті ще гаразд не було видно). Лікар хотів був перепроситися й розповісти про свої злигодні, куди і як його вкинуто. Та Буффальмакко перебив йому річ:

― Краще б, ― каже, ― він кинув вас із мосту в воду! Навіщо ото ви поминали Бога і святих? Хіба ми вам не казали?

― Їй-богу, ― каже лікар, ― я не поминав.

― Еге, не поминав, ― знов йому Буффальмакко, ― поминав, та ще й як. Наш посланець казав, що ви тремтіли, мов осиковий лист, і не знали, що з вами діється. Ну, добре ж ви нас підвели, та, будьте певні, що більше нас ніхто не обдурить! А вам ми оддамо ту шану, якої ви заробили.

Лікар почав просити пробачення і благав, щоб вони не ганьбили його; він пустив у хід усе своє красномовство, аби якось їх угамувати. Боячися, щоб вони його не ославили перед людьми, маестро став ще дужче запобігати їхньої ласки, запрошуючи їх до себе в гості частіше, ніж досі, і годячи їм у всьому.

Оттак у нас у Флоренції вставляють ума тим, хто в Болоньї його не купив.

Оповідка десята

Одна сицилійка хитро видурює в флорентинського купця все, що він привіз до Палермо; він ізнов приїздить туди, удавши, що має з собою ще більше товару, позичає в неї гроші, а їй за те лишає воду й кострицю

І не питайте, як сміялися дами, слухаючи королевиної оповідки; од того реготу у всіх навіть сльози на очі не раз та й не два навертались. Як вона скінчила, Діоней, знаючи, що прийшла його черга, почав такими словами:

― Відома річ, любії мої пані, що ті хитрощі найбільше подобаються, якими великих хитрунів перехитровують. Хоч тут уже оповідались про се вельми цікаві штуки, я хочу розказати одну історію, яка сподобається вам не менше од попередніх, бо в ній ошукують не абикого, а найдосвідченішу ошуканку.

У всіх узбережних містах, де є пристані, був колись (а може, й тепер є) такий звичай, що всі купці, які прибувають туди з товаром, складають його, вивантаживши, в одну велику комору, що зветься подекуди митницею; коморою тією відає громада або державець того міста. Здасть купець митникам увесь свій товар по списку і на все ціну покаже, а вони тоді дають йому комору, де він його на ключ замикає, і заводять ті списки до митного реєстру, а згодом побирають із купця мито чи то за весь крам, чи за ту частину, що він випродасть. З того митного реєстру фактори часто дізнаються про те, який де товар і скільки його привезено, а також хто ті купці, а тоді вже, коли що кому запотребиться, ведуть із тими купцями пертрактації про міньбу, куплю та продаж. Так воно велося, між іншим, і в сицилійському місті Палермо, де було, та й нині є, чимало красунь, що не відзначаються честивістю; там такі, що як гляне на них хто не знає, то подумає, що то якісь пристойні дами, ба навіть вельможні пані. А ті пані одно знають ― обголювати добре мужчин, а то й шкуру з них здирати: як побачать, що купець якийсь приїхав, зараз дізнаються з митного реєстру, який у нього товар і на яку суму, а тоді примилюються до них і підлещуються, аби в любовні тенета їх принадити. Не одного необачного там вони оплутали ― у кого більшу частину товару видурювали, а в кого і весь, а були й такі, що рішались не тільки краму свого й корабля, а й кості свої там лишали ― так спритно орудують бритвами ті ніжні голярки.

Раз якось (се було не з-так-то й давно) приїхав туди один молодий купець, наш-таки флорентинець, на ймення Школо да Чіньяно{287}, а на прізвисько Салабаетто; торгував він не сам од себе, а од хазяїв, і привіз із собою всякого сукняного товару, що од салернського ярмарку лишився, флоринів так на п'ятсот; заплатив мито, здав товар у комору і, не поспішаючи з продажем, пішов гуляти по місту.

Із себе був той Салабаетто дуже вродливий і стрункий, личко мав біле, волосся світле, на вдачу веселий; от одна з тих голярок, що звала себе мадонною Янкофйоре{288}, пронюхавши, що воно за птах, і накинула на нього оком. Він те помітив і, гадаючи, що то якась вельможна пані, уявив собі, що вона вподобала його за вроду, та й почав думати, як би потаємне засягти в неї ласки. Не кажучи про те нікому ні слова, він став проходжуватись перед домом тієї красуні; як вона те побачила, почала йому бісики очима пускати, показуючи тим, як вона його любить, а через кілька день послала до нього одну стару бабу, що добре вміла свашкувати.

Баба наговорила йому всякої всячини і, пустивша слізку, сказала, що він своєю вродою та хороством так причарував її панію, що вона, бідна, вдень і вночі спокою не має, все думає, як би з