Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Ніколая Гартмана написав дисертацію “Ein Beitrag zum Strukturproblem des sittlichen Phänomens” (Геттінгентський університет, 1947). У 1941–1944 рр. був головою Націоналістичної Організації Українських Студентів (НОУС), яка об’єднувала українські студентські групи у Німеччині, Австрії та Чехії (І. Лисяк-Рудницький у той же час був членом управи централі НОУС в Німеччині та головою Української Академічної Громади в Празі). Після переїзду до США одержав науковий ступінь доктора в галузі бібліотечних наук (Колумбійський університет, 1968). До 1977 р. працював бібліотекарем в Єйльському університеті. Редактор журналів “Студентський вісник” (1935–1937), “Бюлетень НОУС” (1943–1944), “Листи до приятелів” (1966–1967). Автор книжки “Розлам в ОУН” (1947). Один із найпослідовніших і найгостріших критиків теорії та практики українського інтегрального націоналізму. Наприкінці 1960-х — на початку 1960-х — на початку 1970-х, запідозривши Івана Лисяка-Рудницького у зближенні з “двійкарями” (див. коментарі до статті “Що робити?” у другому томі цього видання), розірвав з ним стосунки. У листі до Богдана Цимбалистого від 23 грудня 1974 р. (box 38, file 806) Іван Лисяк-Рудницький писав про Рудка: “Ми колись були дуже близькі, й я його любив, як старшого брата Але кілька років тому він змінив своє відношення до мене, до чого я, гадаю, не дав ніякого приводу... Я свідомий теж, який великий вплив Рудко мав на мій інтелектуальний і громадський розвиток і за це залишуся йому досмертно вдячний”.

15

“У його архіві, переданому Канадському інститутові українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів“ — листування Івана Лисяка-Рудницького за 1940–1984 рр. зберігається в архіві Альбертського університету (The University of Alberta Archives. Accession no. 84–155. Dr. Ivan Rudnytsky Personal Papers, 1940–1984, boxes 33–40, files 742–844).

16

Первісний варіант цієї статті був прочитаний англійською мовою як доповідь 12 липня 1963 р. на Слов’янському історичному конгресі пам’яті св. Кирила і Мефодія в Зальцбурзі (Австрія). Публікація тексту. Rudnytsky Ivan L. The Ukraine between East and West // Das östliche Mitteleuropa in Geschichte und Gegenwart. Acta Congressus historiae Slavicae Salisburgensis in memoriam SS Cyrilli et Methodii anno 1963 celebrati. — Wiesbaden: Otto Harrasowitz, 1966. — P. 163–169. Публікація авторського, доопрацьованого перекладу в журналі “Листи до приятелів” (P. XIV. — 1966. — Кн. 11–12. — С. 12–19) та книжці: Лисяк-Рудницький Іван. Між історією й політикою... — С. 5–16. Друкується за останньою публікацією.

17

“Щоб бути точним, тут узагалі не доводиться говорити про лінію, але радше про граничну смугу, широкий пояс рубіжних земель“ — це речення автор додав при пізнішому доопрацюванні статті.

18

“...вибір Володимира був трагічною, епохальною помилкою” — в англійському варіанті тексту до цього фрагменту додано: “у світському розумінні цих слів”.

19

“Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки католикам східнього обряду“ — після цього речення в первісному варіанті статті йшло речення: “17 століття — період великого розквіту української православної церкви — було водночас епохою, просякнутою латинськими впливами.”

20

Ця стаття у двох частинах під двома різними заголовками (“Формування українського народу і нації (Методологічні зауваги)” та “Народ і нація як елементи української історії”) була надрукована в газеті: “Українські Вісті” (Новий Ульм, Німеччина) — 1951. — Ч. 24 (489). — 22 березня; Ч. 25 (490). — 25 березня. У листі до редактора газети “Українські Вісті” А. Ромашка (Женева, 9 березня 1951 р.) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Бажаючи зберігати контакт з У[країнськими] Вістями, пересилаю Вам оцим манускрипт моєї недрукованої статті “Формування українського народу й нації”. Історія її така: перед кількома місяцями дістав я від НТШ для зрецєнзування дві студії [підготовлені для соціологічного відділу “Енциклопедії українознавства” — Г. Я.] на вище названу тему, одну пера Матвія Стахова, одну доц. Лева Ребета (Ця остання праця саме тепер друкується в угаверівській “Сучасній Україні”). Обі розвідки мало мене задовольняли, й я, в відповіді на них, написав самостійний есей, що в ньому зупинився головно на методологічних питаннях та соціологічній аналізі понять “нарід” і “нація”. Своєї праці я, власне кажучи, не призначував для публікації. Але дехто з моїх товаришів, що мав нагоду з нею ознайомитися, мені це дораджує. Я дещо виправив рукопис, стушовуючи полемічні нотки, й віддаю його тепер до Вашого розпорядження”. Оригінал рукопису не зберігся. Друкується за його газетною публікацією, з урахуванням пізніших авторських поправок, зроблених після появи статті.

Матвій Стахів (1895–1978) — правник, історик, суспільно-політичний діяч. Народився у с. Нище на Зборівщині (Галичина). Закінчив Карлів університет у Празі (докторат у 1923–1924). Професор Українського вільного університету у Празі. У роки визвольних змагань 1918–1919 рр. — старшина УГА. У 1925–1939 рр. — секретар Української радикальної партії, редактор її періодичного органу — тижневика “Громадський голос” (1929–1939), а також журналів “Проти хвиль” (1928–1929), “Живе слово” (1939). Після війни — на еміграції в Німеччині, викладав в Українському вільному університеті та інших вищих навчальних закладах, член Української національної ради. Від 1949 р. — у США, редактор тижневика “Народна Воля” (1949–1971). Дійсний член НТШ (з 1943 р.), голова НТШ у США (1969–1974). Автор книжок: “Західна Україна” (Т. 1–6, 1958–1961); “Україна в добі Директорії УНР” (Т. 1–7, 1962–1968); “Soviet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect” (1961), “Ukraine and Russia, an Outline of History” (1968), “Western Ukraine at the Turning Point of European History” (1971, у співавторстві з П. Штендерою), “Ukraine and the European Turmoil, 1917–1920”. Vol. 1. (1973, у співавторстві з П. Стерчом і М. Чировським).

Лев Ребет (1912–1957) — український політичний діяч, публіцист і вчений. Навчався права у Львівському університеті. У 1928 р. вступив до УВО, згодом — до ОУН. Після масових арештів в ОУН у відповідь на вбивства польського міністра Пєрацького (1934 р.) став керівником Крайової екзекутиви в Галичині. У 1940 р. після розколу в ОУН став на боці “революційної” течії. Один з організаторів Акту проголошення Української державності (30 червня 1941 р.), заступник голови Тимчасового правління Я. Стецька. Ув’язнений німцями; після звільнення належав до Закордонного центру в ОУН, головний суддя Закордонних частин ОУН. Кооптований 1952 р. членом Закордонного представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. Наприкінці 1953 р. провід ОУН на Україні призначив Л. Ребета, С. Бандеру, З. Матлу членами Колегії уповноважених для полагодження конфлікту у ЗЧ ОУН. Після розколу в 1955 р. — один з провідників