Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

ОУНз (“двійкарів”), голова Політичної ради ОУНз. Редактор “Українського Самостійника” (спочатку тижнева газета, пізніше — місячник). Закінчив докторат з права в Українському вільному університеті. Габілітувався в 1949 р. (праця “Держава і нація”). Від 1954 р. професор на правничому факультеті УВУ. Загинув від рук агента КДБ Богдана Сташинського. Автор книжок: “Світла і тіні ОУН” (посмертне видання, 1964); “Теорія нації” (1955). Згадана у статті праця Лева Ребета була надрукована окремою відбиткою: “Формування української нації” (Мюнхен, 1951).

21

“французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит“ — слова із славнозвісної лекції Ернеста Ренана “Qu’est-ce que c’est q’une nation” (“Що таке нація?”), прочитаної 11 березня 1882 р. у Сорбонні.

22

“Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.“ — за декілька років по тому Лисяк-Рудницький дещо скорегував цю думку. У статті “Структурні питання східноєвропейської історії”, написаній не раніше 1955 р., як підсумок листовної дискусії з Павлом Грицаком (стаття залишилася неопублікованою, машинопис зберігається в архіві автора (box 25, file 523)), він писав, що “формування націй та національних держав припадає щойно на пізнє Середньовіччя”.

23

“у студії проф. М. С.“ — мається на увазі рукопис Матвія Стахіва, підготовлений для “Енциклопедії українознавства” (див. вище).

24

“у зв’язку з катастрофою під Білою Горою“ — розгром чеських протестанських військ габсбурзько-католицькою коаліцією у битві під Білою Горою біля Праги 8 листопада 1620 р. Де прискорило втрату чеської автономії і негативно позначилося на чеському національному житті.

25

“це була... східноєвропейська держава доби патримоніяльної монархії...” — пізніше Лисяк-Рудницький переглянув свою думку щодо патримоніального характеру Київської Русі. Під час роботи круглого столу “Проблеми термінології і періодизації у навчанні української історії” (31 травня 1978 р., Лондон, Онтаріо, Канада) він, зокрема, заявив: “Якщо я вважаю, що Візантійська імперія або пізніша Московщина були патрімоніальними державами, то т. зв. Київська федерація, на мою думку, була чимось зовсім іншим, через відсутність у ній бюрократії та постійної армії, децентралізацію її влади, значну мобільність і елементи безпосередньої демократії мас”. — Див: Rethinking Ukrainian History. — Р. 255. Див. також його дискусію з проф. Омеляном Пріцаком з цього приводу. — Ibid. — Р. 255–256, 262–264. Про патримоніальну державу див. також статтю “Каразин і початки українського національного відродження” (див. с. 216 цього тому).

26

“голосна теза Кордуби” — див: Кордуба М. Найважніший момент в історії України // Літературно-науковий вістник. — 1930. — Кн. 6. — С. 439–546.

27

“студія Л. Окіншевича” — мається на увазі книга: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне. Доба станового суспільства. (Цикльостильовий скрипт УВУ). — Мюнхен, 1947.

28

“На це складалися краще-економічне й правне становище селянства, незалежна позиція міст, автономія церковної організації...” — після цих слів у первісній публікації було “особливо характеристична для станової доби”.

29

“створили трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова“ — мається на увазі заголовок книги Михайла Драгоманова “Пропащий час — українці під Московським царством, 1654–1876” (бл. 1880).

30

Друкується за публікацією: Rudnytsky I. L. Observations on the Problem of “Historical” and “Non-historical” Nations // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. V. — N 3. — September 1981. — P. 358–368.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Стаття є частиною дискусії, яка розгорілася на сторінках “Harvard Ukrainian Studies” між Іваном Лисяком-Рудницьким та Григорієм Грабовичем. Див. також відповідь Грабовича: Grabowicz George G. Some Further Observations on “Non-Historical” Nations and “Incomplete” Literature. A Reply // Harvard Ukrainian Studies. — Vol V. — N 3. — September, 1981. — P. 369–388.

31

Григорій Грабович (1943 р. н.) — український літературознавець. Народився в Кракові. Захистив докторську дисертацію “The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature” (1975) у Гарвардському університеті. З 1975 р. займає кафедру української літератури ім. Дмитра Чижевського в Українському науковому інституті Гарвардського університету, від 1989 р. очолює цей інститут. 1990–1993 рр. — голова Міжнародної асоціації україністів. Автор книжок: “Toward a History of Ukrainian Literature” (1981, вперше надрукована як рецензія на кн. Д. Чижевського у журн.: Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 1. — N 4. — December 1977. — P. 402–523), “The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meaning in Taras Šhevčenko” (1982, укр. переклад — 1991 p.)

32

Дмитро Чижевський (1894–1977) — український вчений та громадський діяч. Виходець із козацько-старшинського роду. Навчався в Петербурзі (1911–1913) та Києві (1913–1917, 1919). У молоді роки — член РСДРП (меншовиків). Під час революції — член Центральної Ради, її виконавчого органу — Малої Ради. 1921 р. з політичних мотивів покинув радянську Україну і виїхав до Німеччини, де продовжував навчання в Гейдельберзькому (1921–1922) та Фрейбурзькому (1922–1924) університетах (серед його професорів — відомі філософи Карл Ясперс, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеггер). У 1933 р. захистив дисертацію “Hegel in Russland” (“Гегель в Росії”, опублікована 1934 р.). У 1924–1926 рр. належав до німецьких соціал-демократів, від 1926 р. до кінця життя був пов’язаним з екуменічним рухом в Німеччині. Професор Українського вищого педагогічного інституту в Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні, Марбурзі, Гейдельберзі, Кельні; у 1949–1953 рр. — професор-гість Гарвардського університету. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США Автор більш як 1000 наукових праць в галузі славістики, історії літератури, філософії, філології, інтелектуальної історії, в т. ч. — згадуваної у статті “Історії української літератури від початків до доби реалізму” (Нью-Йорк, 1956; англійська версія: “A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century”. (1975)).

33

“ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до горезвісної підробки” — у 1817–1819 рр. Вацлав Ганка опублікував написані ним власноручно Краледвірський та Зеленогорський рукописи, видавши їх за автентичні пам’ятки старочеської літератури. Хоча наприкінці XIX ст. було доведено, що обидва рукописи були фальсифікатами, вони відіграли важливу роль в історії чеського національного відродження.