Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Wilhelm Röpke, Die deutsche Frage (Erlenbach - Zürich, 1946).

352

Див. Андрей Дикий, Неизвращенная история Украини-Руси, 2 гг. (Нью-Йорк, 1960-61).

353

Говорячи про прояви української суспільної патології, не можна не згадати одного недавнього епізоду. Якщо серед українських еміґраційних учених є взагалі хто небудь, кого світова наукова опінія визнає за авторитет у російських проблемах, то ним є Дмитро Чижевський. Зокрема його праця “Гегель у Росії” (Париж, 1939) здобула собі славу клясичної. Чижевський видав нещодавно у відомому німецькому видавництві Ровольта синтетичний нарис духової історії Росії, що його, до речі, вже атакували в радянських публікаціях як “очорненнл Росії” (Dmitrij Tschizewskij, Russische Geistesgeschichte, 2 гг. Гамбург, 1969, 1961). В науці нема беззастережних авторитетів і компетентний критик, можливо, міг би щось закинути книжці Чижевського. Але справа в тому, хто критикує й якими арґументами. Філядельфійський журнал “Київ” не посоромився помістити “рецензію” п. Косаренка-Косаревича, повну хуліганських нападів проти особи Чижевського: вся “рецензія” написана методою, яку я, при іншій нагоді, назвав “методою патріотичної інсинуації”. Не доводиться, очевидно, мати претенсій до п. Косаренка, який не винен, що Бог зробив його таким, яким він є. Але можна мати претенсії до редакторів, які друкують його безвідповідальну писанину, та до суспільства, що не вміє пп. Косаренків-Косаревичів поставити на належне місце, ані не вміє оцінити й пошанувати людей великого формату, якщо такі між нами трапляються. Інколи можна мати враження, що добра частина суспільства почувала б себе краще, коли б між нами взагалі не було людей формату Чижевського, й відітхнула б з полегшенням, коли б їх удалося перегнати у російський табір або якимось іншим способом “виключити з нації”; тоді своєю присутністю вони бодай не кололи б в очі заздрісних пігмеїв.

354

Див. Ігор Костецький, Мій Юрій Клен та Про Пабльо Неруду та те, що навколо. Сучасність, чч. 7 і 11, 1966.

355

Іван Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація? (Мюнхен, Сучасність, 1968, стор. 260), Підкреслення мое. - І. Л.-Р.

356

Щоб не бути голослівним, хочу навести бодай один, дуже типовий приклад. Це журнал Ukrainian Quarterly, що його вже чверть століття видає Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Колись можна було сподіватися, що він виконуватиме функцію органу поважної наукової інформації про Україну, але він таким не став. Журнал не редагований на належному рівні і через це не користується повагою в американських фахових колах.

357

Михайло Добрянський, редакційна передмова до збірника Документи і матеріяли до сучасної ситуації в Українській Національній Раді (Мюнхен, 1969, стор. 8).

358

Роман Купчинський, До тих, що “стоять на сторожі”, Нові напрями, журнал Нью-Йоркської української студентської громади, ч. 2-3, 1970, стор. 6.

359

Текст “Засад співпраці” поміщений у щоденнику Свобода, число від 7 березня 1969. Стаття Д. Богачевського “Чи правильний шлях?” у цій же газеті, число від 27 березня 1969. - Уже після написання цього абзацу я довідався, що “Засади співпраці” були спочатку пропоновані на загальних зборах НТША, але президія й учасники зборів їх не схвалили. Щойно згодом сама управа НТША ухвалила їх від власного імени. Відносини в цій організації характеризує те, що загал членства не зареаґував на цей недемократичний крок управи НТША.

360

Число від 30 січня 1969 р.

361

Див. Slavic Review, vol. 28, no. 3 (September 1969), pp. 503-504.

362

George P. Fedotov, The Russian Religions Mind: Kievan Christianity (New York, Harper Torchbooks, 1960), p. 380.

363

M. I. Марченко, Українська історіографія (Київ, Видавництво Київського університету, 1959), стор. 62.

364

Відрадне явище в культурному житті радянської України останнього часу - зростання зацікавлення духовою спадщиною 17-18 ст. Згідно з повідомленнями, готу-ються до друку нові видання козацьких літописів та інших літературних пам’ятників тієї доби. Ведуться досліди над збереженими в рукописах курсами філософії, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Ці зусилля - крок у напрямі до відновлення континуїтету в нашій обламаній та фраґментарній культурній традиції.

365

Яскравий приклад цього - погромницьке ставлення до найбільшого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова. Головний націоналістичний “експерт” у цій справі Михайло Мухин договорився до того, що назвав Драгоманова “законним спадкоємцем Петра I”! (М. Мухин, Драгоманов без маски, Львів, 1934, стор. 56). Постійне цькування пам’яті Драгоманова викликало нарешті протест з боку Євгена Маланюка: “Прийшов час на цілком об’єктивну оцінку літературної спадщини Драгоманова, цілої спадщини, серед якої варто спинитися на праці Историческая Польша и великорусская демократия (Є. Маланюк, Книга спостережень; Торонто, 1962, стор. 110). Це сказано ультраобережно, та ще й сховано у примітку до статті, написаної з іншого приводу. Автор, очевидно, побоявся прямо виступити проти партійної догми. Все ж нотка протесту в наведеній статті незаперечна. Будьмо вдячні покійному Маланюкові й за це!

366

Я користувався третім виданням Націоналізму (Лондон - Торонто, Українська Видавнича Спілка, 1966). Для пізнання ідейної еволюції Донцова було б цікаво простежити, наскільки це останнє видання, “справлене автором”, відрізняється від першого 1926 року. Я не мав змоги цього дослідити.

367

C. G. Jung, Psychologische Typen. Neunte, revidierte Auflage (Zurich und Stuttgart, Rasher Verlag, 1960), 527 f.

368

Вячеслав Липинськйй, Листи до Братів-Хліборобів (Відень, 1926), стор. XVIII.

369

Див. Володимир Січинський, Чужинці про Україну. 2 вид. (Прага, Культурно-наукове видавництво УНО, 1942), стор. 146.

370

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1959; циклостилеве видання), стор. 155-156.

371

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, стор. 203.

372

Особливо варто згадати два грунтовні дослідження: Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine After World War II. - New Brunswick, N.J., 1964; Lewytzkyj B. Die Sowjetukraine 1944-1963. - Koln, Berlin, 1964. Однак обидві роботи вийшли надто рано, щоб містити інформацію про недавній