Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

332

Вячеслав Липинський, “Розкол серед гетьманців”, “Діло”, чч. 216, 217, 219, 220, 223, 224 (30 вересня - 9 жовтня) 1930.

333

“Гамаксойка” - заголовок однієї із статтей, що ввійшли до книжки “Ерема кай аноніма” (Львів, 1936). “Гамаксойками” (“домами на возах”) називали античні письменники бродячі племена на землях нинішньої України. Назарук ужив цього слова, як символу, щоб схарактеризувати хаотичний тогочасний стан української політики. Назарук взагалі любувався у придумуванні незвичайних заголовків для своїх статтей-трактатів. Ось кілька прикладів: “Про пурану пітьми, пристрасти й дурноти” (пурани - гіндуські священні писання); “Рибалка Панас Круть: огні поганського націоналізму”; “Антонів огонь”; Гоги й магоги”; “Про Книгу Голубину” ; “Поцілуї сатани” тощо.

334

Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів, 1936).

335

Поруч з індексом “Нової Зорі” можна б ще тільки згадати “Літопис українського життя в Канаді” Ольги Войценко, 4 тт. (Вінніпеґ: “Тризуб”, 1961-69), що становить хронологічне зведення інформацій і виписок із вінніпезької газети “Український Голос”. Але ця праця має інший характер і призначення, ніж нормальний індекс.

336

“С. Томашівський - Історик, політик, публіцист”.

337

Цит. твір, стор. 45.

338

А. Ч., “Вячеслав Липинський (5.IV.1882 - 14.VI.1931)”, “Нова Зоря”, ч. 45 (21 червня) 1931. Див. Додатки, ч. VI.

339

Осип Назарук, “Панахида по Липинськім”, “Нова Зоря”, ч. 46 (22 червня) 1939; Див. Додатки, ч. VII.

340

Див. Додатки, ч. VI.

341

Див. Додатки, ч. VII.

342

Ч. 14 (17 грудня) 1923, стор. 44.

343

Jonn A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 1939-1945 (New York, Columbia University Press, 1955), pp. XI + 322. Друге, поширене видання книги появилося в 1963 році.

344

Щоб уникнути цієї плутанини, а також додержуючись української політичної термінології, в цій українській версії моєї статті я обмежуватиму поняття націоналізму його партійним, оунівським значенням. Там, де в англійському оригінальному тексті мовилося про націоналізм у широкому розумінні, я вживатиму слів “самостійництво”, “визвольний рух”, “змагання до незалежности” тощо. Первісна термінологія збережена тільки в цитатах з книги Армстронґа.

345

Бюрократична партійна верхівка УРСР стала за тему спеціяльної пізнішої монографії Армстронґа: The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus (New York, Praeger, 1959).

346

Автор виправив це занедбання у другому виданні своєї книги, яке включає новий, додатковий розділ - “Після війни”, що переважно присвячений українському підпільному рухові в 1945-50 роках. Не без інтересу буде процитувати авторову заключну думку: “Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування” (стор. 300).

347

Писано в 1966 році.

348

Для історика суспільної думки небезінтересною є подробиця, що згадані три великі економічні райони, що їх тепер зформовано на території Української РСР, приблизно покриваються з трьома автономними областями-“стейтами”, що їх зформування в 1884 р. пропонував М. Драгоманов у своєму конституційному проекті перебудови Російської імперії на федералістичних основах: Лівобережжя, Правобережжя, Степова Україна.

349

Як приклад наявного серйозного занедбання в українському підрадянському культурному процесі згадаймо про справу перекладів з світових літератур. Дещо в цьому напрямі, очевидно, робиться. Мені доводилося мати в руках високоцінні з мистецького погляду, нові переклади з Арістофана, Данте, Ґете, Словацького... Але такі речі появляються на Радянській Україні тільки спорадично та малими накладами, вони напевно не мають масового розповсюдження. Не видно, щоб на Україні провадилася систематична видавнича політика в області перекладної літератури, аналогічна до тієї, що як-не-як провадиться в області публікації української клясики. Інтеліґентний загал, що не володіє західними мовами та не має доступу до закордонної книги, ознайомлюється з світовими літературами, давніми та сучасними, переважно тільки крізь призму російських перекладів. Існує пекуча потреба в тому, щоб на Україні постало спеціяльне видавництво, що випускало б світову клясику у зразкових перекладах і масовим тиражем. У Росії це важливе культурницьке завдання почесно виконувало в 1930-х роках, включно з найчорнішими днями єжовщини, ленінградське видавництво “Академія”. Можна б вказати на ряд інших подібних прогалин в українському культурному процесі. Правда, хтось міг би сказати, що ці недостачі спричинені свідомими настановами режиму, так що тут українці нічого не можуть змінити. Нема сумніву, що загальна політика режиму спрямована на те, щоб знизити рівень українського культурного життя та по змозі звузити його річище, як вступ для майбутнього “злиття націй”. Але цим не можна пояснювати, чи пак виправдувати, всіх українських недотягнень. Бо досвід показує, що режим, зокрема у своїй сучасній “ліберальній” фазі, інколи йде на поступки, коли зустрічається з сильними вимогами з боку громадськости. Можливо, що ми, які ці речі спостерігаємо з далекого закордоння, помиляємося, але часами постає в нас враження, що такі чи інші прогалини в українському підрадянському культурному процесі спричинені не тим, що в даних конкретних справах існує пряме “вето” Кремлю, але тому, що за дані справи нема кому на Україні постояти... Ми не сміємо забувати, що елементи провінційности, епігонства, вульґарної “просвітянщини” існували в дореволюційній українській духовості й вони теж помітні на еміґрації. І треба собі здавати справу, що власне цей рідний примітивізм є головним українським союзником Москви, навіть коли він, як це часто бачимо на еміґрації, виступає в гурапатріотичних шатах. Бо в зударі з таким підступним противником, як російська комуністична система, може виграти тільки таке українство, що озброєне “зміїною мудрістю” та вигостреним інтелектом. Власне такої інтелектуальної рафінованости (в англійській мові на це існує вислів “софістикація”) часто бракувало в українських визвольних рухах.

350

Николай Бердяев, “Русская идея” (Париж, 1946); Georges Plekhanov, Introduction à l’histoire sociale de la Russie (Paris, 1926); це переклад вступної частини “Истории русской общественной мысли”, 3 тт. (Москва, 1914-16).