Читати книгу - "Острів Дума"

— Ваєрмене! — позвав я. — Ваєрмене, ти там є живий? Після довгої — достатньої для вкорінення й пророщення перших зерняток страху — хвилини він відгукнувся:

— Я є, мучачо. Ще живий.

— Усе гаразд?

— Якась з них мене подряпала, тож треба дезінфікувати рану, а решта все гаразд. Гадаю, ми обоє в порядку.

— Джеку, ти можеш спуститися сюди? Мені потрібна допомога.

І вже після цього, сидячи в напівзігнутій позі серед кісток, тримаючи в руці наповнений водою ліхтар на манер того, як Статуя Свободи тримає свій смолоскип, я почав реготати.

Є такі правдиві почуття, яких неможливо приховати.

— 12 —

Очі в мене достатньо призвичаїлися, щоб помітити темну тінь, яка ніби спливала вниз по стіні цистерни — це Джек спускався драбиною. Корпус ліхтаря затремтів у мене в руці — легесенько, але безсумнівно він затремтів. Я яскраво уявив собі жінку, що топиться у тісному залізному колодязі, і відігнав геть цей образ. Задуже схоже це було на те, що трапилося з Ілсою, а зловлене мною чудовисько аж ніяк не було схожим на Ілсу.

— Там не вистачає щабля, — промовив я. — Якщо не хочеш тут залишитися назавжди, намагайся бути дуже обережним.

— Цієї ночі я не можу загинути, — відповів він ламким бляшаним голосом, за яким я його ніколи б не впізнав. — У мене на завтра призначене побачення.

— Мої вітання.

— Дяку..

Він ступив у порожнечу без щабля. Драбина відхилилася. Якусь мить я був певний, що зараз він гепнеться мені на голову, на перекинутий догори дригом ліхтар у мене в руці. Вода розіллється, вона вислизне, і всі наші зусилля перетворяться на ніщо.

— Що трапилося? — загорлав згори до нас Ваєрмен. — Що там у вас, курва, трапилося?

Драбина з Джеком знову прихилилася до стіни, в останню критичну секунду він встиг вхопитися за кораловий виступ, і зараз тримався за нього рукою. Я побачив, як різко, мов поршень, смикнулась його нога до наступного, цілого, щабля, й одночасно почулося здорове пердіння. — Кендюх, — прошепотів він. — Кендюх, кендюх, о, блядь, кендюх.

— Що там трапилося? — Ваєрмен буквально ревів.

— У Джека Канторі на задниці лопнули джинси, — відгукнувся я. — А тепер хвильку помовч, Джеку, ти вже майже на місці. Вона у ліхтарі, але в мене ж одна рука, я не можу підібрати кришку. Ти мусиш спуститися і знайти її. Не страшно, якщо ти наступиш на мене, тільки не штовхни ліхтар. О’кей?

— О-о’кей, Господи, Едгаре, я вже гадав, що зараз полечу шкереберть.

— Я теж. Давай, спускайся. Тільки повільно.

Він спустився і першим чином наступив мені на стегно — боляче, а відтак на одну з порожніх пляшок з-під води. Вона хруснула. Потім ще щось тріснуло, глухо, мов зламалася сира ломака.

— Едгаре, що це було? — він ледь не плакав. — Що..?

— Нічого.

Я був певен, що він наступив на череп Аді. Ногою він штовхнув ліхтар, холодна вода вихлюпнулась мені на зап’ястя. Всередині металевого циліндра ніби щось ворухнулося, обертаючись. Усередині моєї голови теж обернулося — жахливе око, зелено-чорне, кольору глибокої води за мить до западання темряви. Воно вдивлялося в мої найпотаємніші думки, у тім кутку, де лють переважує гнів і стає вбивством. Воно побачило... а тоді вкусило. Так жінка може вкусити чоловіка за яєчко. Я ніколи не забуду того відчуття.

— Шукай, Джеку, шукай впритул. Як міні-субмарина. Якомога обережніше.

— Мене чмелить, бос. Щось на кшталт клаустрофобії.

— Зроби глибокий вдих. Ти можеш це зробити. Ми скоро звідси виліземо. В тебе є сірники?

Сірників у нього не було. Запальнички теж. Джек міг собі дозволити шість кухлів пива ввечері у п’ятницю, але легені димом не засмічував. Слідом потекли кошмарно довгі хвилини — Ваєрмен каже, їх минуло не більше чотирьох, а мені вони здалися тридцятьма, щонайменше тридцятьма, — поки Джек човгав на колінах між кісток, підіймався, трохи просувався, знову вклякав, мацав навкруг себе. Рука в мене втомилася. В мене заніміла рука. З ран на грудях не переставала юшитися кров, чи то вона повільно зсідалася, чи не зсідалася зовсім. Але найгірше було з рукою. Її покинули всі відчуття, і невдовзі я вже почав гадати, а чи тримаю я в ній ліхтар, я його не бачив, і не відчував на дотик. Відчуття ваги в руці розчинилося в дрижанні її м’язів. Я поборював у собі бажання постукати металевим корпусом об стіну цистерни, щоби пересвідчитися, що ліхтар усе ще у мене в руці, тим більше, що розумів, якщо зроблю так, то можу його впустити. Я вже гадав, що кришка загубилася десь у мішанині кісток і фрагментів скелетів, і Джекові ніколи не вдасться її розшукати без світла.

— Що трапилося? — запитав Ваєрмен.

— Скоро закінчуємо, — відповів я. На ліве око мені напливло крові, защеміло, я її зморгнув. Я намагався думати про Іллі, мою Отаку-то-Дівчинку, і з жахом усвідомив, що не можу пригадати її обличчя. — Трохи золи, трохи пороху, ми тут даємо собі раду.

— Що?

— Пеньок! Трохи сучків, трохи запорів! Чи ти там, курва, оглух, Ваєрмене?

Чи направду похилився ліхтар? Я злякався, що так. Вода може бігти мені на занімілу руку, а я цього зараз навіть не відчуватиму. Але якщо ліхтар не похилився, а я почну його рівняти, тоді станеться ще гірше.

Якщо вода вибігає, тоді її голова за кілька секунд знову вирине над поверхнею. І тоді всьому гаплик. Ти ж це розумієш, хлопче?

Я розумів. Я сидів у темряві, задравши руку, і боявся поворухнутися. Стікав кров’ю й чекав. Час зупинився, а пам’ять стала примарною.

— Ось вона, — нарешті подав голос Джек. — Закотилася між чиїхось ребер. Хвилиночку... ага, дістав.

— Хвала Господу, — видихнув я. — Христос Воскрес. — Я бачив його смутну тінь перед собою, він опустився на одне коліно в мене між розкаряченими ногами, впершись у перемішані рештки кісток тієї, котра колись була старшою дочкою Джона Істлейка. Я простягнув до нього руку з ліхтарем. — Накручуй. Потихеньку, бо я більше не в силах його рівно тримати.

— На щастя, в мене дві руки, — промовив він. А тоді однією підтримував мою,