Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Мій розрахунок на поміч Павла Івановича (Божечку, таж мені такої марниці бракує — на цигарковій пачці вистачило б списати!) ґрунтувався на тій самій міфологічній вірі, що все приховане насправді «десь є», тільки чекає на свого копача. По суті, я розраховувала на те саме «першоджерело», якого бракує й чотирьом папкам із поворозочками, аби з них могла зробитися всім видною похована правда інженера Гощинського: певна була, що, варто тільки підняти з архіву Геліну справу, як усе негайно стане на свої місця — останні пусті клітинки заповняться. Що справи тупо не буде — що держава, проти якої воювала Олена Довган, потрапить, уже після свого скону, обіграти і її, й мене, удавши, що ніякої Олени Довган і не було на світі, — до цього я, наївна телиця, була геть не готова. Мене ж учили, що рукописи не горять, — а я завжди була відмінницею. І що ж тепер? Куди ж далі? Де шукати? Замурована брама. No Exit.

Дарино Гощинська, ви ідіотка. Вас усе життя трахали особливо цинічним способом, а ви того навіть не помічали.

І, що найсмішніше, — нічого з собою не можу вдіяти! — Павло Іванович чимось усе-таки невідволодно мені симпатичний. Чи це якийсь різновид стокгольмського синдрому, чи звичайна вдячність? Бо він же справді мій добродійник, — то від нього, яких чверть віку тому, залежала моя доля: схотів би тоді урвати на мамі ще одну зірочку собі на погони — і я б цілком могла опинитися врешті-решт у якому-небудь убитому інтернаті для дітей-сиріт. Заробляла б зараз на життя на Окружній. Або в «трубі»: колись я їздила на новинний репортаж про нічний движняк, що там точиться, бачила таку пергідролеву блонду, яку міліціонери витягали з каптьорки біля бістро: на вид їй було всі шістдесят, а виявилось — тридцять чотири: менше, ніж мені. Синець під оком, і руки сколоті на решето. Типова кар'єра випускниць радянських сиротинців.

Зв'язані ми з Павлом Івановичем, зв'язані, — і нікуди від цього не дінешся… Але й поза тим є в ньому, хоч він і потомственний, і десяте управління, і добірний-перевірений, — щось по-людському симпатичне: щось хлоп'яче, беззахисне навіть… Воно, звісно, не дуже весело — в зрілому вже віці бачити, як розпадається те, чому ввесь вік служив: як розтягають на всі боки архів, при якому ти парканадцять літ просидів, як пес на цепу, і на фіга, питається, — а якийсь метикованіший за тебе майор Митрохін тимчасом старанно копіював собі в підошви черевиків усі «вєщдокі», що підлягали знищенню як «не представляющие исторической ценности», відтак, улучивши момент, спродав усе те британцям — і тепер, зараза, катається десь собі на яхті по Темзькій бухті, а ти сидиш, як жаба в болоті, в темниці на Золотоворітській, охороняючи сховища зяючих пустот, і чекаєш виходу на пенсію, з якої зможеш собі дозволити хіба що на вудочки, — і хто тобі доктор?.. Щось у цьому, їй-бо, є зворушливе — як у всякій людській поразці. (Адьо точно з мене сміятиметься, він і так уже казав, що я віднедавна якась така перечулена, як у перший день місячних…) А може, річ у тому, що я просто люблю лузерів? Принаймні совкових люблю точно — в тій-бо системі тільки лузери й були симпатичні.

І з уламків імперії мені й далі симпатичніші ті, кого можна вважати вже лузерами врожаю 1991-го, аніж їхні промітніші колеґи, що в свій час опинилися ближче до золота партії. І Бухалов симпатичніший од майора Митрохіна. Хоча Митрохін і зробив справу історичної ваги, а мій Бухалов не годен навіть забезпечити мене нікчемною парочкою довідок за погодинну плату.

Ну й не дурепа ви після цього, пані Дарино, Дарино Анатоліївно?

Вискубую з сумочки й на ходу закурюю нову цигарку.

Маленький шанс. Мане-есенький такий, куцесенький шансик, як заячий хвостик. Я вхопилася за нього, в безнадії свого No Exit втупившись у знімок, на якому вишикувалися рядком, спершись на ґвинтівки, п'ятеро молодих людей в одностроях забутої армії, четверо чоловіків і жінка в світляному стовпі, — знімок, що його, здавалося, знаю вже, як тіло коханого, до найдрібнішої родимки, а таку очевидну річ була прокліпала: смерть!.. Ось де може бути ключик. Я-бо завжди думала тільки про Геліну смерть, окремо від решти, але ж у них була спільна смерть, на всіх п'ятьох, і дата її, якщо взагалі можна вірити гебешним паперам і датам, — 6 листопада 1947 року. А це, між іншим, неабищо, — це переддень 30-ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, «день седьмого ноября — красний день календаря», таку дату точно не зі стелі зняли — дуже вже схоже на планову операцію під ювілейний рапорт начальству! Ще ж і я пам'ятаю ті ритуально-передсвяткові всенародні трясці: рапортують шахтарі й металурги, рапортують трудівники ланів і тваринницьких ферм — до 60-ліття Великого Жовтня стільки-то видобуто, надоєно, наплавлено, заготовлено, — а в трудівників тюрм і катівень відповідно мусило б бути — заарештовано і знешкоджено, так що це замишлялася заздалегідь безпрограшна операція: загін, із яким зіткнулася Геліна боївка, йшов на певний тріумф. По легку здобич ішов — по ордени, звання, відпустки, нагородні годинники й портсигари з рубіновим Кремлем. Знав, куди йшов: хтось їм показав дорогу. Хвостик упійманої зради тріпотів у мене в руках (у голові). А якщо за датою пошукати, спитала я в Павла Івановича. Що ви маєте на увазі, насторожився він.

Ну просто, подивитися в архів Львівського ГБ за листопад сорок сьомого. І знайти звіт про здійснену до 30-річчя Жовтневої революції ліквідацію на території области банди з п'яти душ, четверо чоловіків і одна жінка, — це ж не голка в сіні? Павло Іванович знов якось чудно глипнув на мене своїм прекрасним балухатим оком: мов повіки йому сіпнулись, — і тут-таки відвів погляд: то це не в нас, це у Львівському архіві мусить зберігатися. Ні, Павле Івановичу, сказала я, як могла, лагідно, це у вас. Це тут, у центральному архіві — всі розробки по ліквідації повоєнного підпілля тут, вся та «похована війна», майже сто томів, шифр — «Берлога». Якби ви мене до них допустили, я б і сама пошукала. Але ж ви не допустите, так?

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки — до нікому