Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

на прощу з королевою, щоб вона зцілилась від неплідності й народила йому дофіна. В нього потім усі ноги були в пухирях, проте королева так і лишилась неплідною. Аж сміх бере… І справді, чи не смішно: не спромогтись на таку просту річ — народити дитину! Це ж посміховище для цілого двору: всі глузливо поглядають на королеву, на її живіт. А короля аж позіхи беруть від марних зусиль стати батьком, і за ним позіхають усі. От веселий двір, ха-ха-ха!

Силуючи себе засміятися, Марго ковзнула руками по Фосезиному тілу, і цей випадковий доторк відкрив їй те, що вона помітила б раніше, якби хотіла помітити. «Інша, чужа народить дитину від Анрі. А я — ні, я не спромоглась на таку просту річ. Я глузую не з короля й королеви, а зі свого власного нещастя!» Вона мацала дівчині живіт, аж поки та розсердилась.

— Що це ви надумали, пані! — засичала Фосеза. — Я поскаржусь королю, що ви мене мучите!

— Донечко, не сердься, хіба ж я могла б завдати болю його дитині!

— Ви, пані, ще й ображаєте мене! — Колись таке лагідне дівча тепер задихалось від гніву; в Фосези аж посиніла шия. — Якби король не поїхав кудись, він би зразу підтвердив, що ви на мене зводите наклеп. Усі на мене набріхують, пані, а ви мене незлюбили й хочете згубити! — заверещала вона, перевівши дух. А Марго відповіла ще тихіше:

— Не кричи, донечко, а то всі почують. Нащо це? Довірся мені. Я ж тобі добра зичу, як рідна мати. Ми могли б удвох кудись поїхати, і я б тобі сама допомогла в усьому.

— Ви хочете відібрати мені життя, пані! Те, що ви думаєте, — неправда!

— Та послухай же мене. Ми скажемо, ніби втікаємо від чуми, бо вона справді з'явилася тут недалеко в одному домі, і той дім належить королю.

— Король! — вереснула розлючена Фосеза, почувши цокіт підків, кинулась до дверей і трохи не впала, спіткнувшись. Королева підхопила її, щоб чого не сталося дитині. А незабаром увійшов сам Анрі, видимо сердитий на бідолашну Марго. Хоч як докладно пояснювала вона йому, що сталося насправді, він не вірив. Він вірив дурненькій малій брехусі. І Марго вперше виразно усвідомила, що її щастю настав кінець. Вона втратила віру в себе, ту горду віру, що не покидала її весь час, поки вона жила при наваррському дворі. А втративши певність щодо майбутнього, вона зразу відкинула й стриманість і попустила повіддя своїй жадібній до насолод вдачі, як робила колись у Луврі.

Трохи перегодом до Нерака прибув для переговорів її улюблений брат д'Анжу — раніше д'Алансон, — а з ним його красень стайничий. Ледве-но Марго побачила цього дворянина, як він заволодів усіма її думками. Перед братом вона не стала прикидатись. Якби вона була чоловіком, та ще таким бридким, як він, то з неї, певне, вийшов би такий самий вертун, як із нього, і вона могла б розтринькувати своє життя все відразу, а не частинами.

— Такого красеня, як Шанвалон, не бачили з античних часів, — запевняла Марго.

— Ну, то відріж йому голову, — порадив брат. — Звели її набальзамувати, оздобити самоцвітами й вози її з собою повсюди: це найпевніше діло, як ти сама з досвіду знаєш, сестричко.

— Він — сонце моєї душі! Єдине сонце! Моє щастя, мій Нарцис[139], він для мене дорожчий від усього на світі!

— Я перекажу йому кожне твоє слово, — пообіцяв брат, ще й вельми охоче. — Хай це буде наука твоєму рогоносцеві Наваррі. Він посварив зі мною англійку, а вона ж сама щоранку приносила мені шоколад. Називала мене своїм італійчиком і все намагалась помацати, чи немає в мене прихованого горба. Ха-ха-ха!

Сміявся він так само, як його вродлива сестра, — м'яко й співуче, ніби звучала басова струна на скрипці. На жаль, у тих гарних звуках вчувалося щось моторошне, бо виходили вони з занадто миршавого тіла.

— Мені здається, що скоро одній королеві вкрай набридне її двір і я знов побачу її в Парижі,— сказав він згодом, уже прощаючись, і поїхав разом із незрівнянною античною дивовижею, що служила в нього стайничим. А Марго подалась на води, і супроводили її тільки фрейліни та придворні, але не Анрі. Він повіз Фосезу на інші води. Перед тим він наполегливо домагався, щоб обидві жінки поїхали в одне місце. Він сподівався, що любов до нього помирить їх, — і цієї помилки обидві не могли йому пробачити, хоч у ній нема нічого незвичайного. Власне, на цю помилку штовхнуло його жалісливе серце, бо він бачив, що бідолашна Марго часто плаче. Плакала вона, звичайно, через те, що Фосеза народить дитину, а вона ні, плакала за собою, за своїм щастям, утраченим через неплідність. Смутив її і неспокій серця, що знову заволодів нею, вкинув у нову любовну пригоду. Але й услід тій пригоді, вслід античному красеневі посилала вона свої сльози, і це трохи втішало її: принаймні цього болю вона сама завдала собі, а не інші, не пережите приниження.

«Якби ти знав! — із мукою в серці думала Марго, коли Анрі напосідався на неї, щоб вона поїхала на води разом з ним і Фосезою. — Якби ти знав, що я тебе ненавиджу, а люблю тільки мого Нарциса!» То була неправда: тоді Марго ще зовсім не почувала ненависті до Анрі; та толи силуєш себе до цього, то врешті-решт можеш і справді зненавидіти, хоч спочатку сам у те не віриш. Анрі довелось вибирати, і вибір його спинився на коханій, а не на найщирішій приятельці. Він повіз Фосезу в гори на півночі від По, в О-Шод — відлюдне містечко, куди нелегко добратись. Дорога туди вела через одне з найнебезнечніших місць у цілих Піренеях, прозване Дірою, — а особливо важко було везти туди жінку в такому стані, як Фосеза.

Саме тоді про все дізналась і заздрісна панна Ребур — доти вона вірила, що в Фосези справді болить живіт, бо та об'їдалася солодощами. Але