Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

– Вибач, я винувата… – віднявши руки, все ж таки відповіла вона.

– Я знаю. Я питав інше. Чому? Чому ти знов мене зрадила.

– Мені шкода… я була одна, щоб я зробила?

– Ти могла попередити… відмовитися брати участь… могла зробити хоч щось… Я тобі казав про це ще попереднього разу.

– А щоб вони зі мною зробили, якби я противилася?

– А що з тобою зроблю я, тобі не цікаво? – його голос так і залишався безвиразним, але почав легенько тремтіти.

А потім парубок повільно встав, і, так же повільно, ступив до неї.

Либідь, що так і залишалася на самоті, заплакала гучніше; як і Наташа.

Іван же, ступивши всього крок, зупинився, бо його увагу привернуло обезглавлене тіло Дмитра – чоловіка, з котрим він колись був приятелем. Навіть залишив його при собі після першої зради, подумавши, що та зрада відбулася через примус Святогора. А зараз очевидно, що богатир свідомо діяв проти нього.

Це був його вибір, а не примус сильного.

– Гарний богатир, це той, що без голови, – безвиразно прокоментував колишній царевич Дмитра. А потім він перевів погляд на його руку, що майже дотягнулася до меча-кладенця. – А ще той, що не може нашкодити своєму господарю просто нічим у своїх руках.

У цю мить Святогор, що до цього продовжував стояти на колінах, впав обличчям униз; утім, він все ще тримався за шию, та був живим.

– Який же ти, потвора, живучий! – на обличчі парубка нарешті з’явилися емоції… котрі швидко і згаснули.

Іван спустошено похитав головою.

А потім він ступив кілька кроків, і присів біля голови богатиря.

Припідняв її своїми руками. І подивився йому в око.

Око подивилося у відповідь.

– Знаєш, я казав, що вб’ю тебе… але я не хочу цього. Я не хочу, щоб ти переставав страждати, – спокійно сказав великий маг велету.

Той кліпнув оком. А в наступну мить несамовито забулькав – його голова почала змінюватися.

Наташа, що чекала своєї участі й після обезголовлювання Дмитра, і після того, як Іван ступив до неї… побачивши зміни, що робив великий маг, вона смикнулася убік.

Але її зупинили слова Івана.

Сказані спокійним тоном.

– Не уходь. Понеси, нарешті, відповідальність.