Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

Песиголовці стояли усюди.

Вони були захищені шкіряними чи залізними обладунками, повними чи частковими, з бажанням жити чи бажанням жити.

Ці велети з Навальнграду, єдиного мирного міста в усьому лихицькому Лісі, вони стояли, і чекали того моменту, коли, можливо, вони помруть.

Бо ворог вже під муром, і всі чекали тільки незрозуміло чого.

Смерті, певно. Своєї, чи чужої.

«Чёрный ворон, чёрный ворон,

Что ты вьёшься надо мной?

Ты добычи не дoждешься

Чёрный ворон, я не твой!»[2]

[2] Російська народна пісня. Чорний ворон

Співала Ваня. Вона стояла на скрині неподалік від муру, в межі міста, посеред ополчення. Її чарівний та сильний голос, що відтворював ліричну пісню про загибель солдата, лунав у тиші на десятки метрів, і на багато сотень, якщо не тисяч, слухачів.

Узагалі, ані міська варта на мурі, ані ополчення поруч – вони не знаходилися в тиші, бо всі хвилювалися, а тому переговорювалися з друзями, знайомими, чи просто сусідами; або ж тихенько молилися. Та це було загалом – біля ж Вані, почувши її спів, песиголовці утворили саме що тишу, бо жадали почути ту ліричну пісню, або ж просто чудовий голос воїтельці, що навіть заплющила око, віддаючи усю себе співу.

Алекс, закутий у повні металеві обладунки та зі знятим шоломом, в оточенні декількох своїх вождів, стояв на мурі, метрах у тридцяти від дівчини, та милувався же нею.

Ваня була його зросту, міцна, але водночас і тендітна; та її світлість, у білій шерсті та небесно-блакитному оці, підкреслювалася бронею: світлим залізними нагрудником, та пофарбованими у колір очей шкіряними обладунками на інших частинах тілу.

Царю з Навальнграду майже сорок років, але він не одружений, та жодного разу не одружувався. Бо сучасні йому дівчини були певною мірою агресивними та варварками. Тоді як Алекс завжди бажав собі в супутниці по життю добру, чесну, розумну, і, бажано, вродливу жінку… а в ідеалі, щоб вона ще й розділяла його жагу до мистецтва.

Ваня закінчила співати та розплющила око. Цар квапливо відвів погляд з її морди на песиголовця поруч із нею. І здригнувся усередині – бо той песиголовець, дідусь Вані, теж перевів погляд на нього.

Алекс легенько усміхнувся йому, та перевів погляд ще кудись. При цьому він почав аплодувати, бо це почали робити й інші; а ще тому, що спів йому неймовірно сподобався.

Зрештою, Алекс повернув погляд до Вані – та, прийнявши овації та крики захоплення, спустилася з узвишшя. Виходить, співати більше не буде.

Це зрозуміли й песиголовці, котрим скоро відражати напад, та їхні морди, хвильку тому радісні, почали тьмяніти, а вуха опускатися.

Цар розумів песиголовців, особливо тих, що стояли в ополченні – вони, відносно погано захищені, знаходяться майже на передовій, та мають високу ймовірність загинути. Втім, якщо армія царя царів не зможе взяти мур з наскоку, то виживши ополченці відійдуть глибше, а на їхнє місце прийдуть інші. Тож, є привид докласти всіх своїх зусиль задля того, щоб стримати напад; ну, якщо не рахувати за привід загальне бажання відстояти своє місто – зараз це бажання не на передовій у їхній свідомості, а якраз таки десь глибше; а на передову вийде тоді, коли на передовій стоятимуть інші.

Алекс добре розумів, що навальнградці не хочуть помирати. Але… цар, що стояв на мурі, подивився по інший його бік – там, метрах в п’ятдесяти, стояла армія песиголовців. І вони, наскільки добре бачив Алекс їхні морди, готувалися не помирати, а вбивати.

Втім, хай навальнградці і відвиклі, чи навіть не звикли до можливості померти, але вони добре розуміють що на них чекатиме у разі складання зброї – беззаконня, та навали, навали і ще раз навали. А цього мало хто хоче і в місті, і в клані загалом. Навіть старі навальнградці, котрі виросли на насильстві… вони звикли до спокою Навальнграду.

Усім їм є що втрачати. Навіть Алекс тепер ризикуватиме померти не просто за принципи, а за своє царство, тож він вірить у їхню витривалість.

Хай загалом і не бачить щасливого кінця.

Але його не буде і під Володимиром.

«Ех, а день-то такий непоганий», – Алекс зітхнув, повів плечима, та подивився угору: там, доволі не високо, бо він стояв на мурі, розкинулися гілки магічних дерев; і ці гілки легенько осяювалися опівденним сонцем, що світило майже увесь день без зупинки.

Усмішка чоловіка, що встигла згаснути, знов осяяла його морду.

У цю мить, останній нескорений цар помітив у тих гілках чорного ворона – цих птахів багацько зібралося навколо Навальнграду. Бо, чи витримають захисники наступ, чи ні, але стерв’ятники свого не втратять.

Щоправда, існує і такий варіант перебігу подій, у котрому чорні ворони дарма літають над головою.

Та мить пройшла, а в наступну мить із ворожого боку почувся незвичний гомін. Алекс подивився униз: ряди песиголовців розімкнулися, і уперед вийшов майже двох з половиною метровий песиголовець, закований у суцільнометалеві обладунки, але без шолома – Володимир, цар царів.

А за ним вели кілька десятків песиголовців – у них Алекс впізнав вождів із сусіднього клану. Того, що нещодавно підкорили.