Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— А я зайду, — каже Гарольд. — Хто зі мною?

Та хоча він старався здаватися ДОРОСЛИМ І КРУТИМ, я бачила, що й він зляканий.

Ґлен сказав, що також піде, і Стю мовив:

— Сходи й ти, Френ. Подивися. Вдовольни цікавість.

Я хотіла сказати, що лишуся тут, із ним, бо він здавався аж надто збентеженим (та й мені справді не хотілося туди йти), та Гарольд міг розпсихуватися, тож я сказала «окей».

Якби ми з Ґленом і сумнівалися в словах Стю, усе стало зрозуміло, щойно відчинилися двері. Через той запах. Його можна було відчути в будь-якому містечку, яке ми проїхали, — щось таке як сморід гнилих помідорів, і, о Господи, я знову плачу. Хіба правильно, що люди не просто вмирають, а ще й смердять, як

стоп

(потім)

Отак, проревілася вдруге за день. Що сталося з крутою малою Френ Ґолдсміт, з нашою кралею Сел[327]? Як у тому старому вислові: вона ж колись шурупи жувала й плювалася шпалерними цвяшками, ха-ха. Ну, сьогодні сліз уже не буде, присягаюся.

Тож ми все рівно зайшли всередину. Певне, просто з хворобливої цікавості. Не знаю, як іншим, а мені хотілося глянути на кімнату, у якій тримали Стю. Хай там як, а справа була не тільки в смердоті — після вулиці епідемцентр здавався холодним. Багато граніту, мармуру та, певно, дійсно чудова ізоляція. На верхніх двох поверхах було тепліше, а внизу стояв той запах… і прохолода… наче в склепі. ФУ.

А ще там було лячно, як у домі з привидами. Ми тулилися одне до одного, наче ягнята, і я раділа, що маю при собі гвинтівку, хай навіть 22-го калібру. Наші кроки відлунювали назад, і здавалося, наче за нами хтось скрадався, наче хтось, ну, ішов за нами, і я знову почала думати про той сон із мужиком у чорному балахоні. Нічого дивного, що Стю не схотів іти з нами.

Нарешті ми знайшли ліфт і піднялися на третій поверх. Самі офіси… і кілька трупів. Четвертий поверх був оснащений, як лікарня, тільки всі кімнати обладнали ще й повітряними шлюзами (так ті тамбури назвали Ґлен із Гарольдом) і спеціальними ілюмінаторами. Там лежало багато трупів — і в кімнатах, і в коридорах. Дуже мало жінок. Цікаво, чи намагалися вони їх евакуювати? Ну, під самий кінець. Стільки всього, про що ми ніколи не взнаємо… І чи варто?

Коротше. У кінці коридору, що відгалужувався від головного проходу, ми натрапили на кімнату з відчиненим шлюзом. Там лежав труп — не пацієнт (усі пацієнти були вдягнені в білі лікарняні лахи), і добив його точно не грип. Він лежав у калюжі засохлої крові, і скидалося на те, що сконав він, намагаючись виповзти з тої палати. Усередині валявся зламаний стілець, усе було розкидане, наче колись там сталася бійка.

Ґлен довго роздивлявся навкруги, а тоді сказав:

— Гадаю, краще не згадувати цю кімнату при Стю. Думаю, він тут мало не помер.

Я поглянула на мерця, що розлігся на підлозі, і мені зробилося страшно як ніколи.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Гарольд, та навіть він мало не шепотів.

То був один із небагатьох випадків, коли Гарольд говорив просто, а не так, наче його промову запустять в ефір.

— На мою думку, той джентльмен заходив, щоб убити Стю, — сказав Ґлен, — і якимсь чином Стю переміг.

— Та нащо? — здивувалася я. — Для чого їм убивати Стю? У нього ж імунітет проти грипу! Безглуздя!

Він поглянув на мене страшними очима — вони здавалися мертвими, як у макрелі.

— Френ, байдуже, — мовив він. — Ти бачиш: здоровим глуздом тут і не пахне. «Підчистимо — і все гаразд». Є такі люди. І вони вірять у це кредо зі щирістю й фанатизмом сектантів, що ніколи не ставлять під сумнів божественне походження Ісуса. Бо секретність для деяких людей на першому місці навіть по тому, як трапилося найгірше. Цікаво, скількох здорових людей вони повбивали в Атланті, Сан-Франциско чи вірусному центрі, що в Топіці? Скількох вони повбивали, перш ніж цей мор повбивав їх та поклав край їхнім звірствам? А цей хрін… я радий, що він здох. Ось тільки Стю шкода. Певне, решту життя йому снитимуться жахіття про цього козла.

І знаєте, що Ґлен Бейтман зробив тоді? Що зробив цей приємний чоловік, який малює паскудні пейзажі? Він підійшов до трупа й копнув його в обличчя. Гарольд здавлено рохнув, ніби то його копнули. А тоді Ґлен знову замахнувся ногою.

— Ні! — крикнув Гарольд, та Ґлен однаково вдарив мерця.

Тоді він розвернувся до нас, витер рота тильним боком долоні, і принаймні його очі позбулися того жахливого, мертвого вигляду.

— Ходімо, — сказав він. — Забираймося звідси. Стю був правий. Це мертве місце.

Тож ми вийшли на вулицю, а Стю сидів спиною до залізних воріт у високій стіні, що оточує епідемцентр, і мені схотілося… та ну ж бо, Френні! Якщо не можеш поділитися навіть зі щоденником, кому ти про це розкажеш? Мені схотілося кинутися до нього, поцілувати й сказати, як мені соромно, що ніхто з нас йому не вірив. Як соромно, що ми розводилися про те, як нам було важко, коли лютував супергрип. Той чоловік його мало не вбив, а він про це й словом не обмовився.

Ой лишенько, я закохуюся в нього — запала так, як ніколи не западала, і якби не Гарольд, я б випробувала, блін, своє щастя!

Коротше (завжди це «коротше», хоча пальці вже так заніміли, що мало не відпадають), тоді Стю нам і розказав, що хоче податися до Небраски, хоче перевірити свій сон. На його обличчі з’явився впертий, знічений вираз, наче він готувався до Гарольдових повчань, та Гарольда так вразила наша «екскурсія» до епідемцентру, що він лише для проформи щось бовкнув і замовк. А коли Ґлен стримано повідомив, що минулої ночі йому також снилася та стара, він і слова не сказав.

— Звісно, може бути, що це лише тому, що Стю розказав нам про свій сон, — мовив Ґлен із червоним обличчям, — та снилося мені