Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

— Та в цьому й полягає тонка гра політики, що права не знає, що робить ліва! Так, маєте рацію. Бувають випадки, коли оунівські молодчики висилають у лоно Авраама декого і з польських дзялачи[190]. Буває так, панно Олю. Проти факту не попреш. А ви думаєте, серед польських політичних партій і угруповань панує ідеальна згода? Ви тільки дивіться, що там діється! Обуз з'єдноченя народовего[191] з шкіри лізе, щоб уподобитись гітлерівській системі. Не припускаєте ви часом, що серед тих дзялачи можуть бути одиниці, не вигідні як для Берліна… так і для теперішнього польського уряду? Не всі ж за таку відкриту фашизацію країни, як її з благословення уряду почав Адам Коц. Ех, красна панно, у політиці діються речі, про які й філософам не снилось!

Ользі заболіли ноги. Вона давно вже не робила таких довгих мандрівок. До того ж та розмова про політику набридла їй до того, що вона ладна була визнати себе переможеною, аби тільки перемінити тему. Замість продовжувати цю політичну дискусію, яка їй вже надоїла, Ольга з приємністю лягла б горілиць там на горбочку, на оті присохлі покоси отави. Лежати б отак, як у дитинстві, і дивитися в небо, доки в очах не затуманиться. А потім перекинутись ниць до землі, щокою до трави і прислухатись, як там щось шарудить і цвірчить…

— Про що ви так думаєте, панно Олю?

— Не можу вам сказати, бо ви були б ще більш поганої думки про мене…

— А я про вас не думаю погано. Я думаю, навпаки, що гарна рибка, та в поганий ставок попала.

— Господи, куди ми зайшли! І що я скажу дома, коли мене спитають, де я була?

— Тоді вже, як вам це не прикро, мусите збрехати! — потер від задоволення руки Завадка. — Так, панно Олю, бо чей же не скажете своїм: причепився до мене той, з друкарні Філіпчука, умовив мене, і я пішла з ним за місто на шпацер? Знаєте, що я вам пораджу? Давайте для всякого випадку придумайте собі серію брехеньок, — ви чуєте, я не кажу «брехонь», а «брехеньок», — і користуйтесь ними в міру потреби. Бо я не можу присягати вам тут, що я не приступлю до вас…

— Пробачте, але мене не вчили брехати, — сухо промовила Ольга. Вона не знала, як дати йому зрозуміти, що в їх домі навіть саме звучання слова «брехня» вважалося непристойним.

— Я вам вірю, — весело засміявся Завадка, — вас не вчили брехати. Ви маєте рацію. Вам тільки ніколи правди не говорили.

— Які ви маєте підстави так думати?

— Хо-хо, я знаю, що воно так. З книжок знаю, — додав з іронією. — Бігме, читав не раз про це в книжках, — чи ви, може, не припускаєте, що я читаю? — що у вас ніколи не подають на стіл голої правди, а завжди з підливою якоїсь фальші…

«Коли йдеться про Безбородька, то він правий. І це страшне, що такий «тип» має рацію».

— Не дивіться на мене таким злим оком, бо це вам нітрохи не пасує. Ось я чув, що ваша найстарша сестра забирає вас усіх до себе. Ви думаєте, що це з великих родинних почуттів?

— Я вас не розумію. Ми говоримо на різних мовах…

— А я хіба не говорю, що вам не можна подавати правди без підливи? І чого ви так лякаєтесь називати речі своїми іменами? Слухайте, ви направду не розумієте, що сестра ваша забирає вас усіх тільки тому, щоб разом з вами забрати все, що є в хаті? А по-друге, вона не хоче псувати собі репутацію! Вона щойно входить у світ як пані докторова, і добра репутація потрібна їй, як шевцеві дратва…

Ольга скривилася. Порівняння з дратвою вийшло грубе, через те й несмачне.

Завадка помітив, що Ользі не сподобався його вислів.

— Я перепрошую… за ту дратву. Коли ми будемо частіше зустрічатись, то я постараюсь навчитись висловлюватись при вас так, щоб ви ковтали й перетравлювали кожне моє слово. Ну, от ваша сестра забере і вас до себе. Навіщо ви їй? Не знаю, як для вас, а для мене ясно, що вона буде зацікавлена в тому, щоб чимскоріш позбутись вас з хати, і, очевидно, без тієї часточки, що припадає вам у спадок. Вона не зможе довго тримати вас у себе, бо, по-перше, це коштуватиме їй, по-друге, вона боятиметься, що ви постарієте і їй буде важче випхнути вас заміж, а по-третє, вона зможе вас приревнувати до свого чоловіка… А потім — ви мусите здати собі справу з того, що по смерті вашого батька ваші акції полетіли вниз. За вами вже не стоїть його авторитет. Там порожнє місце. Ви стоїте сама така, яка ви є. На вас деякі ваші знайомі, особливо ті, що могли бути вашими женихами, — чого ви знову так подивились на мене? Чи вважаєте, що слово «жених» непристойне? — от я вам скажу, що частина ваших кавалерів тепер буде дивитись на вас, як на таку собі картину, з якої зняли дорогі позолочені рами…

«А все ж таки він дуже неотесаний. Що це за манера порівнювати панну до такої собі картини?»

— Я вам скажу — чому. Більшість ваших кавалерів гониться за грішми. І я їм не дивуюся. Тепер, самі знаєте, диплом ще не посада, а жити й їсти треба, і тому й ведуться такі шалені лови за жінкою з посагом. Якщо не вдасться йому знайти роботи, то він за жінчині гроші зможе стати пайщиком в якому-небудь рентабельному підприємстві. І тому кожний з ваших кавалерів дивиться тепер на жінку як на надійне джерело утримання. А ви, на жаль, перестали для них бути тим джерелом.

— А кохання? — вирвалося в Ольги, як голос розпуки. — Ви зовсім відкидаєте цей фактор, — але, побоявшись, що він зможе не зрозуміти це чуже слово, додала: — Кохання — це найперша умова взаємовідносин між двома людьми. Як ви можете це не признавати! Чи, може, ваші, — з притиском підкреслила, — не визнають кохання?

— Визнають, панно Річинська, і ще як визнають! В даному випадку ми говоримо не про нас, а про вас. Кохання, панно Олю, добра річ, але у вас навіть воно перетворилося на торгівлю, яка тільки те й робить, що обчислює всі «за» і «проти»… От ви, молода, здорова, гарна, — я вважаю, що