Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рум'янець обпік Олі шию, розлився, по трикутнику декольте й обличчі негарними лапчастими плямами.
— Але що з того? Той, що вас полюбить, буде так само у безвихідному матеріальному становищі, як ви самі, або… — він замовк, а коли вона, здивована, спитала його очима, що це має означати, додав: — Або з інших причин, скажім, не відповідатиме вам своїм становищем чи походженням, з причин соціального характеру не матиме доступу до вас. А заміж ви повинні вийти, бо треба якось жити. І от ваша сестра почне вас сватати. За кого зможе вона в наш час висватати дівчину з освітою, але без грошей? Хіба що за вдівця з купою дітей… І тут почнеться трагічне непорозуміння. Ви зауважуєте, панно Олю, як я по-інтелігентному коректно висловлююсь? Одна приємність вести розмову з таким співбесідником… Ну, я вже не буду!.. Я сказав, почнеться трагічне непорозуміння. Ви вважатимете, що зробила з себе жертву, коли молода, вродлива вийшла заміж за старого хріна. А він, з свого боку, вважатиме, що зробив вам ласку, одружившись з вами, з дівчиною без приданого. Він вимагатиме від вас доказів вдячності, а ви цього самого чекатимете від нього…
Ольга тихенько засміялась, кокетливо затиснувши долонями вуха.
— Досить, пане Завадка, досить! А то коли повірити вам, то мені не залишиться нічого іншого, як скочити з моста у воду.
— Чому ви так? Ви ж можете ще й працювати. Розумієте мене? Сама заробляти на себе. Вас не вчили, що жінка може й працею пробиватись крізь життя?
Завадка сам не знав, як влучно він націлив. У великій родині Річинських жінки всіх поколінь жили виключно за спинами своїх чоловіків. Дівчина росла, вчилася, наскільки цього було потрібно, щоб пристойно вийти заміж, доходила до своїх літ, їй знаходили відповідну партію, і на цьому кінчалась її життєва доріжка. Як довго жив чоловік, вона була на його утриманні, а по смерті жила або з капіталику свого приданого, або з пенсії чоловіка, у крайньому випадку — з ласки зятя чи сина. Навіть бойова тітка Клавда, хоч і незаміжня, не працювала так, як думає Завадка, тобто ніде не служила.
«Чому вона, Оля, мала б бути винятком?» — так думала колись і сама Ольга. Проте відкрито признатися в цьому Завадці вона не хотіла. Тим більше, що думка влаштувати якось своє життя поза Безбородьком і Катериною від якогось часу досить дошкуляла Олі.
Їй закортіло тепер знати, як він дивиться на ці справи, і вона пішла на маленьку провокацію:
— Як же я можу думати про яку-небудь працю, якщо люди з дипломами, спеціалісти сидять без роботи? Ви ж самі це прекрасно знаєте.
— А проте ви все ж таки повинні працювати. Який у вас диплом чи взагалі документи про освіту?
— Я закінчила гімназію, а гімназія, як вам, напевно, відомо, не дає жодної спеціальної освіти.
— Бачите, — на льоту, ніби м'яч, підхопив Завадка, — ваш батько відразу готовив вас на посаду дружини.
— Ви помиляєтесь!
— Чому?
— Тому, що коли б мій покійний батько готовив мене, як ви кажете, на посаду дружини, то я була б уже замужем.
Вона сказала це й почервоніла. Бронко цим разом делікатно не зауважив її зніяковіння.
— Ні, панно Річинська, ви помиляєтесь. Ваш батько, власне, готовив вас на посаду, бо тоді чому він не дав вам якої-небудь спеціальної освіти? Він просто тимчасово жалів вас, бо знав, що вас жде життя за нелюбом.
— Ви смішні. Чому відразу за нелюбом? Я б ніколи не вийшла заміж за людину, яку я не кохала б.
— Ті, що йдуть за старих, з каучуковими зубами банкірів, теж повторюють цю фразу. Облиште це! Кохання… кохання іноді вимагає сміливості й розгону. А що ви можете знати про це, коли ви все життя прожили, наче під скляним ковпаком? Тепер життя зняло з вас ковпак, і вам закружилося в голові від самого повітря.
— Після розмови з вами можна зненавидіти життя, — зауважила Ольга. — Ви вмієте отруїти все геть дочиста.
— Та що ви кажете? — зрадів Броніслав і, забувшись, взяв її під руку.
— А чого це вас так радує? — Ольга увільнилась від його руки, відійшла вбік, зберігаючи пристойну віддаль від нього.
— Слухайте, а як мені не радіти, коли я так легко добиваюсь того, чого прагну?
«Хам, — подумала Ольга. — Невже ж йому здається, що він добився чого-небудь у мене? Але я зараз розвію його ілюзію».
— Якщо вам здається, пане Завадка…
— Перепрошую, панно Річинська, мені нітрохи не здається те, що вам здається. Ага, впіймав вас! Я хотів сказати, що треба ж нарешті розкривати очі на сучасне, щоб люди почали прагнути зміни…
— Ах, так, — з полегшенням зітхнула Ольга, — я вже подумала… У вас є мама (мало що не сказала: «З якою я знайома вже»), сестра, може… — невідомо для чого зробила паузу на цьому слові… — дівчина. Скажіть, ви з ними теж тільки про політику говорите?
— Вам скучно зі мною? — спитав серйозно.
— Ні, — чесно відповіла.
— То все в порядку. А про решту не питайте. Я вас теж не випитую, хто у вас є десь там, дома…
«То я, а то ти, — знову подумала Ольга. — Невже ж ти справді не бачиш різниці між нами?»
— Я вже не піду далі, — сказала вона. Він, здавалося, тільки тепер побачив, куди вони зайшли. Пройшовши останні будівлі по Пільній вулиці, вони крокували незабрукованою польовою дорогою, якою, здається, дуже рідко їздили, бо посередині, поміж коліями, буйно ріс петрів батіг, полин, а найбільше кульбаба. Обабіч тяглись вузькі смуги стерень, зарослих бур'янами. Поблизу не було живої душі. Тільки ледь чутний запах диму, що долітав з-за кукурудзи за стернею ліворуч, свідчив про присутність десь там людей. Ольга глянула на свої туфлі. Були наче з сірого оксамиту від пороху, що осів на них.
— Ви й так пішли зі мною далі, ніж я сподівався, — знайома іронічна усмішка пробігла по його губах, — і я за це дуже вдячний вам, панно Олю… Це вас ображає? Я серйозно. Ще хвилинку. Ми вже вертаємося. Обрадую вас, що я залишу вас зараз біля першої хатини. Мені городами недалеко вже додому, а ви зможете безпечно ввійти у місто, лише черевички доведеться вам десь витерти від пороху. Ще хвилиночку. Я хочу вам сказати, щоб ви
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга перша)», після закриття браузера.