Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Престол розглянув усі наявні свідчення про те, що євреї для приготування свого хліба, званого мацотом, використовують людську кров і задля цього вбивають дітей. Впевнено стверджуємо, що для таких звинувачень немає жодних підстав. Якщо такі закиди з’являться знову, то усних свідчень очевидців не буде достатньо для ухвалення вироку. Необхідні переконливі речові докази.

Ребе пробігає поглядом по цих словах, але не розуміє, що читає. Пінкас, зачекавши хвилину, підходить і, ледь нахилившись над ним, тихим, але тріумфальним тоном перекладає.

Кого Пінкас зустрічає на львівському базарі

На ринку у Львові увагу Пінкаса привертає один чоловік. Одягнений по-християнському, волосся до плечей, тонке, хвилясте. Під шиєю — білий гальштук, постаріле виголене обличчя. Дві вертикальні зморшки прорізають ще молоде чоло. Чоловік помічає, що на нього дивляться, тому відмовляється від купівлі вовняних панчіх і намагається загубитися в натовпі. Але Пінкас іде за ним, оминаючи перекупок. Штовхає дівчину з кошиком горіхів, нарешті йому вдасться схопити чоловіка за полу капота.

— Янкель? Це ти?

Той неохоче обертається і змірює Пінкаса поглядом з ніг до голови.

— Янкель? — питає Пінкас вже не так упевнено, як першого разу, і випускає з рук капот.

— Це я, дядьку Пінкасе, — тихо каже чоловік.

Пінкаса аж заціплює. Він затуляє обличчя руками.

— Що з тобою сталося? Ти більше не рабин у Глинній? На кого ти став схожий?

Той рішуче відступає:

— Я не можу з вами розмовляти, дядьку. Мені треба йти…

— Як це: не можеш розмовляти?

Колишній рабин з Глинної відвертається і хоче йти, але дорогу йому перегороджують селяни, які женуть корів. Пінкас каже:

— Я тебе не пущу. Ти мусиш мені все пояснити.

— Нічого тут пояснювати. Не торкайся мене, дядьку. У нас більше немає нічого спільного.

— Тьху, — раптово все розуміє Пінкас і аж заточується від жаху. — Ти знаєш, що навіки занапастив свою душу? Ти з ними, так? Вже охрещений чи ще в черзі чекаєш? Якби твоя мати до цього дожила, її серце не витримало б.

І раптом посеред ринку Пінкас починає плакати. Його вуста вигинаються підковою, худе тіло стрясається від ридань, сльози заливають маленьке зморщене обличчя. Люди зацікавлено на нього позирають і, мабуть, думають, що бідолаху обікрали і тепер він ллє сльози над втраченими грішми. Колишній рабин з Глинної, тепер Якуб Ґолінський, знічено розглядається довкола. Вочевидь, йому стає шкода родича. Він підходить ближче і обережно бере його під руку.

— Знаю, що ти мене не зрозумієш. Але я — непогана людина.

— Ви одержимі Сатаною! Та що там, ви гірші, ніж Сатана! Такого ще не було… Ти не єврей більше!

— Дядьку, ходімо кудись у браму…

— А ти знаєш, що я через вас Ґітлю, доньку мою єдину, втратив? Знаєш це?

— Я ніколи її там не бачив.

— І не побачиш. Вона виїхала. Нема її.

Потім зненацька замахується і б’є Ґолінського в груди, з цілої сили, і той, хоч кремезний і сильний, заточується від цього удару.

Пінкас спинається на пальці й сичить йому просто в обличчя:

— Янкелю, ти мені встромив ножа в серце. Але ти ще повернешся до нас.

Потім відвертається і швидким кроком зникає між ятками.

Дзеркало і звичайне скло

Коссаковській вдається домогтися дозволу для подружжя зустрітися в Ченстохові. Усі зайняті політикою, виборами нового короля. Настоятель погоджується пом’якшити умови у в’язниці. Ранньої осені Хана з Авачею та великим гуртом правовірних з полегшенням вирушають із остогидлих Войславиць до Ченстохови. Маріанна Потоцька сердиться і на них, і на Катажину. Мало того, що місто втратило старих євреїв, то ще й нові виїжджають, покидають двір із модринами. Залишають по собі відчинені навстіж двері й сміття на підлозі. Там, де вони вантажилися на хури, досі лежать якісь затоптані, заболочені ганчірки. Про їхнє перебування тут нагадуватимуть хіба що могили, трохи віддалік, під великим в’язом, із примітивними березовими хрестами та купками каміння. Лише могила ребе Моше з Підгайців, великого кабаліста й творця могутніх амулетів, вирізняється з-поміж інших: вдова рабина обклала її білими камінцями.

До Ченстохови вони прибувають 8 вересня 1762 року. Входять поміж монастирські мури врочисто, у святковому вбранні, з букетами жовтих і фіолетових квітів. Гарнізон фортеці й ченці дивляться на них здивовано, бо вони нічим не нагадують утомлених прочан, радше весільних гостей. І вже 10 вересня Хана вперше зустрічається з чоловіком, якого не бачила майже два роки; зустрічається серед білого дня, на очах у всього товариства. Відбувається це в офіцерській кімнаті, маленькі віконечка якої старанно затулили, щоб ніхто чужий не заважав цьому тіккунові, вчинку, який лагодить світ. І у всіх, хто може це бачити, серце сповнюється надією, що найгірші часи позаду й тепер усе владнається. Через місяць у хаотичній хроніці з’являється зроблений рукою Матушевського запис, що 8 жовтня (про єврейський календар Володар рішуче велів забути) Хана та Яків зачали сина. Матушевський знає про це зі слів самого Володаря.

Товариство винайняло два будинки у Вєлюнському передмісті, решта тулиться по випадкових кімнатках, але всі тримаються разом. З північного боку монастиря виросло неначе маленьке поселення правовірних, тому Яків щодня отримує свіжі овочі й фрукти, яйця та м’ясо — якщо не постить.

Будинки містечка доходять майже до самого муру, і знаходяться такі спритні молодики — як-от Ян Воловський, — які можуть видряпатися на той мур і подати щось в’язню, особливо якщо перед тим вояки отримали хабар. Тоді вони засинають, спершись на списи, або ж, скаржачись на холод, зникають десь під дахом і грають у кості. Якось під покровом ночі вдалося навіть закріпити в стіні коліщатко, щоб за його допомогою підіймати до віконечка мішки з провіантом. Треба лише вважати, щоб ніхто з ченців того коліщатка в мурі не помітив. Володар останнім часом просить цибулі, бо через довге сидіння в темниці в нього кривавлять ясна і докучає зубний біль. Ще жаліється, що болить вухо і крутиться в голові. Хана за згодою монастиря має право відвідувати чоловіка раз на день, але ці візити тривають довго, і часом вона залишається на цілу ніч. Приходять і інші. Тепер Якова відвідують цілі маленькі прощі. Всі одягнені охайно, по-християнському, на міський манір, скромно, жінки геть не схожі на строкатих ченстоховських єврейок з великими тюрбанами на голові. Правовірні жінки носять чіпці, і хоч у декого підошва від черевика відпадає, а полотняний чепчик ховає під посірілим мереживом скуйовджений віхоть, голову вони носять високо.

Відколи умови у в’язниці стали м’якшими, Яків надіслав до Варшави прохання вислати йому жінок, бо вони у зраді