Читати книгу - "Декамерон"

наших завтрашніх оповідок одною якоюсь матерією ― волію, щоб кожен говорив, про що йому заманеться; думаю, що така розмаїтість і строкатість буде не менше приємна, ніж розмови на один предмет. Якщо ми зробимо так за мого королювання, то той, хто перейме по мені владу, легко може знов підхилити всіх нас під наші звиклі закони.

Сеє сказавши, вона розпустила всіх до часу вечері.

Товариство похвалило розважну королеву за таку її постанову; всі повставали й почали забавлятись, хто чим хотів: дами вили віночки й пустували, кавалери завели ігри й співи; так ішлося до самої вечері. Як настав той час, вони попоїли всмак біля прегарного водограю, а повечерявши, завели своїм звичаєм співи й танці. Багато хто співав своїх пісень, яких хто хотів, але, щоб не одхилятись од заведеного порядку, королева веліла Панфілові заспівати своєї. Той залюбки почав такої:

Таке велике благо

Ти дав мені, Амуре милостивий,

Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю палите,

Розкошами п'янкими і захватом любовним…

Мій вид ясний не може не явити

Усьому світу зримо,

Що в сяєві чудовнім,

В блаженстві невимовнім

В високу вись летять мої пориви

До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами

І пензлем не змалюю,

Яке моє кохання,

Не назову ім'я тієї дами,

Що палко так люблю я,

Бо наше раювання

Змінилось би в страждання.

Хай таємниці благосні покриви

Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми

Схоплю я ту розкішну,

Ту недосяжну мрію?

Як я скажу ― хто віри мені дійме,

Що я ту вроду пишну

Вже цілувати смію?

Я радості не крию,

Щасливий я, блаженний я правдиво,

Одно втаю ― хто учинив те диво.

Панфілова канцона скінчилась; хоч усі йому потиху підспівували, кожне намагалось затямити її слова і розгадати, про що се він співав і яку таємницю хоче од усіх утаїти. Всякий думав про се по-різному, та ніхто, здається, так і не додумався гаразд, у чому тут сила. Побачивши королева, що канцона доспівана і всім пора вже й спочити, веліла всьому товариству йти спати.

Кінець восьмому дню

ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Інтродукція

Зачинається дев'ятий день, у який під проводом Емілії кожне розповідає по своїй уподобі, що кому любля

Уже світанок, прогнавши сяєвом своїм сутемряву ночі, перемінив синяву восьмого неба на ніжний блакит{290} і квіти на лугах почали підіймати свої голівоньки, коли Емілія встала й скликала подруг своїх, а також кавалерів. Як усі зійшлися, рушили тихою ходою слідом за королевою до гаю, що лежав недалеко од палацу; увійшовши в нього, побачили там сарн, оленів та інших звірят, що, безпечні од мисливців з причини пошесті, безбоязно підпускали їх до себе, немовби приручені; коли ж їх, ніби жартуючи, хтось хотів упіймати, вони бігали й стрибали, що любо було дивитись.

Коли сонце підбилось угору, їм здалося, що пора вже вертатись. Усі позаквітчувались дубовим листям, понаривали трав запахущих та квіток: хто б їх зустрів по дорозі, сказав би, що смерть їх не візьме, а як, може, і скосить, то веселими. Ідучи отак нога за ногою, вони співали, жартували і розмовляли між собою, аж поки не дійшли до палацу, де все вже було як слід прибрано веселою й бадьорою челяддю. Одпочивши якусь часинку, товариство перед тим, як сісти до столу, заспівало ще шість жартівливих пісеньок; тоді дамам і кавалерам принесено води ― руки помити, і каштелян з королевиного наказу посадовив усіх за стіл; тут зразу вродилися смачні їства, і всі в охоту попоїли. Як повставали з-за столу, ще трохи поспівали й потанцювали, а потім королева одпустила спати, хто хотів. Та коли настала година збору, всі зійшлися на розмову, як і завжди. Поглянувши на Філомену, королева сказала, що сьогодні їй починати: та осміхнулась і зняла річ такими словами.

Оповідка перша

До мадонни Франчески залицяються Рінуччо й Алессандро, обидва їй немилі; одному вона каже лягти за мерця в гробовець, другому добути звідти того нібито мерця; жодному з них не щастить довести діло до кінця, і пані спекується таким чином обох нелюбих зальотників

Дуже мені приємно, мадонно, що я зможу пробігти перші гони по чистому й широкому полю, куди ваша ясновельможність зволила нас вивести; якщо я зроблю се добре, то не сумніваюсь, що мої наступники ще краще того докажуть. Тут не раз уже говорено, любії мої подруги, про могутню й нездоланну силу любові, але про неї сказано ще далеко не все, хоч би ми цілий рік про неї тільки й говорили; вона не лише ввергає закоханих у різні смертельні небезпеки, але іноді й живих заганяє в домівки мертвих. До тих історій, які вже були тут розказані, я хочу додати ще одну; з неї ви дізнаєтесь не тільки про велику силу кохання, а й про те, як одна мудра жінка зуміла спекатися двох зальотників, які були їй не до мислі.

Так от, у місті Пістойї жила колись красуня вдова, у яку закохались випадком два наші земляки флорентинці, що жили там у вигнанні; одного звали Рінуччо Палерміні{291}, а другого Алессандро К'ярмонтезі{292}. Обидва вони намагалися всіляко запобігти її ласки, хоч один не знав нічого про любов другого. І Рінуччо, й Алессандро настійливо залицялись до сієї благородної дами (імення її було Франческа де Ладзарі{293}), писали їй листи і присилали посланців; вона ж якось необачно вислухала була їхні прохання, не зумівши дати їм своєчасної відправи, тож, щоб мати нарешті спокій од упертих залицяльників, надумала попросити од кожного з них певної послуги, якої, так вона гадала, вони не зможуть виконати, що дасть їй пристойний привід припинити з ними всякі стосунки. А надумала вона ось що. Якраз того дня помер у Пістойї один чоловік дуже лихої слави, хоч і значного роду, а ще до того такий із себе стидкий, бридкий та поганий, що, хто його не знав, той одного виду страшився; поховали його в гробівці при церкві братів-міноритів{294}. З сього-то похорону й вирішила скористатись мадонна Франческа; покликавши служницю, вона сказала їй:

― Ти знаєш, як набридають мені своїми зальотами щодня-щогодини ті два флорентинські кавалери ― Рінуччо та Алессандро; вони мені