Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— А де ви робите? — спитала мене бабця, і очиці її запалали.

— Бібліотекарем у школі, — сказав я.

— А чого саме бібліотекарем? — спитала бабця. — Чому не вчителем?

— А тому, бабцю, що він кривий, — сказав Сиротюк. — Ох ця наша бабця!

Чоловік молодшої сестри запухкав, засопів, простягнув зарослу волоссям руку і зашкроботився у грудях. Потім та його рука опала, а з рота знову вирвалося гарчання, ніби на дорозі зустрілося два пси.

— Ви справді кривий? — поцікавилася старша сестра Сиротюкова.

— Як чорт, — сказав я і пройшовся покоєм, ще сильніше накульгуючи, ніж це робив натурально.

— Еге-ге, — захитала головою бабця. — Я одразу помітила, що йому, бідолашці, чогось бракує. А в нього, нещасненького, ніжка, як у нашого Толька. — Піди, піди, внуцю, — голос бабці став тоненький і сльозливий, — нагодуй їх, бідолашок, і пригости. Свято в людей, свято в нас, а ми людей балачками бавимо.

Вона втерла око, схлипнула, а тоді те її око засвітилося до нас снопиком гострих, золотих променів.

Але ми відмовилися пригощатися у цьому домі, нам закортіло якнайшвидше вирватися звідси на свіже повітря, хай там хвища й завірюха, захотіли ковтнути на повні груди навіть того колючого вітру. Тепер я починав глибше розуміти Сиротюка: духовний світець власної родини його завжди пригнічував. Ось чому тоді, хлопцем, розбивши лоба об полоза фінських санок Старого Пічкура, він не хотів додому, адже там чекала його оця доскіплива бабця-випитачка, роздратована старша сестра і головне — той дух непровітреного приміщення, відчуття якоїсь статичної невитяжної застійності, мертвого повітря і вічної взаємної підозріливості. Ми пробули в цьому домі не більше півгодини, але й за цей час біля серця встиг утворитися кам’яний приважечок, відчуття тоскної тьми, бо така тьма виточувалася з очей кожного з мешканців цього приміщення: старих і малих. Дивно мені було, що мій проникливий брат не помітив того раніше, що він навіть міг мати намір увійти в коло цих людей, адже ясна він, як метелик під сонцем, істота. Але я не хочу бути в цій ситуації резонером; як істота розумна, не маю морального права судити цих людей, бо, може, в своєму колі їм живеться гармонійно, бо може, я людина іншого тіста — недаремно до мене так різко поставилася бабця. Може, моє світло для цих людей — тьма, а світло їхнє — тьма для мене. Я не мав права їх судити, бо торкнувся їхнього світика лише мимохідь, випадково, пізнавши його тільки на перший дотик.

Але враження від того залишалося важке. Попри все, ці люди були ніби чимось прибиті, ніби хворіли на таємну хворобу, котра під’їдала їх, в кожного з них в очах, крім тьми й настороженості, що я їх відзначив, світився ще й сум і якась незбагненна покора. Що ж їх з’їдає, подумав я: ситих, одягнених і взутих?

Стояв у передпокої сам, Сиротюк пішов одягатись, діти, котрі вели себе досі ніби неживі, раптом загаласували, закричали, запхинькали — захотіли йти прогулятися разом із нами; стара і старша Сиротючки почали біля них поратися, вдягаючи й озуваючи. Чоловік молодшої сестри хропів уже так, ніби бажав продемонструвати нам на виході всі свої вокальні здатності; мій брат, певне, зумів перемовитися очима з молодшою Сиротюковою сестрою, бо натяг куртку, зупинив мене поглядом у передпокої і вийшов на передухіддя. За кілька хвилин за ним вислизнула Сиротюкова сестра. Я ж стояв тут, ніби забутий вазон, і терпляче чекав. Думав, що людей наплоджено в цей світ напрочуд різноманітних; одні з них тягнуть за собою тінь сонячну, а інші місячну. Кожен живе у своїй капсулі, і в кожній такій капсулі своя мікроатмосфера. В кожній капсулі своя мішанка кисню, азоту й вуглекислого газу, одного менше, а другого більше, через що одні живуть так, а інші інакше. Ця ж родина була по-своєму значена, щось у ній було таке, що дисгармонізувало мене. Очевидно, ніколи більше не переступлю їхнього порогу, завтра забуду про них і навіки викреслю із пам’яті — в мене свій світ, свої інтереси, — чому й навіщо мені треба думати про цих нещасних, коли навіть причину їхньої нещасності вияснити годі. Що їм бракує в цьому світі?

Але їм щось бракує, щось у них у житті негаразд. Зрештою, недаремно виявляє до них інтерес саме мій брат. Недаремно покинув він свою родину, новорічне свято і кинувся в негоду сюди: тут на нього сподівалися принаймні двоє. Що вдіє він цим людям? Хіба принесе їм свою усмішку, ту, до якої лишилися байдужі бабця і старша Сиротюкова сестра, і скаже теплим голосом із рокітливими нотками кілька заспокійливих слів, як ото сказав їх бабці. Чи досить того Сиротюкам, щоб упевнено й задоволено вступити в новий рік, чи досить цього, щоб хоч в одного на лиці зникла печальна стума, на яку вони хворіють, а натомість засвітилася усмішка? Я принаймні був у цьому малесенькому світі зайвий. Ці люди відразу те відчули; очевидно, братові треба було явитися сюди самому. Я ж завжди і всюди викликаю в людей небажані асоціації, отже, моя місія — відійти в тінь і хіба що спостерігати. Може, ці люди потребують якоїсь особливої, душевної, тонкої допомоги, але надавати її не мені. Моє місце — «нора», вирита у стосах книжок, бо світ сущий навряд чи я коли зрозумію.

У передпокій вивалили з галасом діти. Скільки їх: один, два, три, п’ять, за ними вийшов одягнений Сиротюк, він сильно налягав на ногу, а на вустах цвіла квола, я б сказав, місячна усмішка. Видибала бабця й обнишпорила передпокій вивідчими оченятами.

— А де Галя? — цвіркнула вона й подивилася на мене так, ніби я їй ту Галю вкрав.

— Вона що, пішла