Читати книгу - "Улісс"

Генрі Квіт квапливо розчісує борідку й вусики кишеньковим гребінцем і, плюнувши на пальці, прилизує волосся. Рапірою вказуючи собі шлях, поковзом рушає до дверей, закинувши буйну арфу за плечі. Віраг сягає дверей двома незграбними скоками диб, задерши хвоста, й мимохідь спритно приліплює до стіни гнійно-жовту листівку, буцнувши по ній головою.

ЛИСТІВКА: К. 11. Заборонено розклеювати листівки. Сувора секретність. Д-р Гай Френкс.

ГЕНРІ: Уже все втрачено.

Віраг швидко відкручує собі голову й затискає її під пахвою.

ГОЛОВА ВІРАГА: Шарлатан!

Виходять поодинці.

СТІВЕН (Зої, через плече): Ти б віддала перевагу тому войовничому пасторові, котрий заснував протестантську єресь. Тільки стережись Антисфена, собачого мудреця{798}, та кончини єресіарха Арія. Смерть у нужнику.

ЛІНЧ: А для неї всі — один Бог.

СТІВЕН (побожно): І Господь Вседержитель.

ФЛОРІ (до Стівена): Я просто впевнена: ти — розстрига-священик. Або ченчик.

ЛІНЧ: Правда твоя. Він кардинальський син.

СТІВЕН: Кардинальний свин. Ченчик із ордену коркотяга{799}.

Його Преосвященство Саймон Стівен кардинал Дедал, примас усієї Ірландії, постає в дверях: у червоній сутані, сандалях і шкарпетках. Його служки смертні гріхи, семеро мавпоподібних карлів, також у червоному, підносять за ним шлейф, підглядаючи під нього {800} . На голові в нього м’ятий циліндр, збитий набакир. Великі пальці заткнуті під пахви, долоні виставлені наперед. На шиї чотки з корків, посеред яких звисає на груди хрест-коркотяг. Вивільнивши великі пальці, він плавними широкими жестами прикликає благодать ізгори й урочисто-помпезно проголошує.

КАРДИНАЛ:

Консервіо упіймали,

В льоху лежить, в буцегарні.

На руках, на ногах кайдани —

Три тонни, не менш принаймні.

Якусь мить він озирає всіх, заплющивши праве око й надувши ліву щоку. Потім, не в спромозі більше утримувати в собі веселість, починає розгойдуватися взад і вперед, і заводить, зі щирим молодецьким настроєм:

Ох, качур бідний, маленький

Мав лапки жо-жо-жовтенькі.

Жирненький, меткий, качок він любив,

Та кривавий дикун його вбив,

Щоб м’ясо було йому до опеньків, —

І більше в Нел Флаерті качур не жив.

Комарі хмарами в’ються довкола його вбрання. Схрестивши руки, він зі страдницькою гримасою чухає собі ребра, вигукуючи:

Я зношу пекельні муки, мов проклятий. Присягаюсь найдурнішою нісенітницею: маю дякувати Ісусові, що це дрібнесеньке плем’я не зовсім одностайне, а то б вони вижили мене зовсім із нашої розтриклятої кулі.

Схиливши набік голову, він квапливо роздає благословення середнім і вказівним пальцями, дарує великодній поцілунок і виходить кумедними подвійними крочками, теліпаючи сюди-туди своїм циліндром і швидко маліючи до розмірів власного дрібненького почту. Карли не відстають від нього, виписуючи ніжками кривулі, пхаючись, хихочучи, підглядаючи, перезираючись та обмінюючись великодніми поцілунками. Вже здаля знов долинає його голос, мужній і милостивий, м’який та мелодійний: