Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

вижити, потерпає від страждань та ще й втратив здатність до усвідомленого волевиявлення. І сама Ф. Фут, і багато інших дослідників цієї проблеми висловлюють занепокоєння щодо можливих помилок і зловживань у разі легалізації евтаназії, та вже одне обговорення питання посилило увагу громадськості до моральних і правових аспектів проблеми життя і смерті, взаємозв’язку права на життя і права на смерть, до додаткової оцінки життя та смерті як блага.

Якщо проблема евтаназії відноситься до права на безболісну смерть замість мук життя, пов’язаних з тілесними стражданнями, то проблема скасування смертної кари, навпаки, стосується утвердження права на життя при всіх мислимих злочинних конфліктах людини з суспільством. У світі шириться заклик до повного виключення смертної кари з практики покарань, а похід проти цього вже давно вели видатні гуманісти світу. Їх аргументи мали як суто релігійні джерела, так і мотивувалися чисто моральними міркуваннями, оскільки непристойно державі уподібнюватись вбивці і множити тим самим зло. Наводились і приклади помилок або упередженості суду й слідства, коли страчували людей, які пізніше визнавались абсолютно невинними. Законодавство більшості європейських держав пішло якраз таким шляхом і наполягло, щоб країни колишнього СРСР, якщо вони хочуть жити разом з європейським співтовариством, приєднались до його стандартів. 22 лютого 2000 р. Україною був прийнятий Закон про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального і Виправно-трудового кодексів, згідно з якими введено довічне позбавлення волі замість смертної кари. Це було непросте рішення, бо, з одного боку, громадська думка не була переконана в справедливості залишати життя якомусь черговому серійному убивцеві[470], а, з іншого боку, введення довічного ув’язнення вимагало додаткових значних матеріальних витрат на утримання й охорону засуджених. Однак є переконаність у кінцевій моральній виправданості цього заходу.

На завершення розгляду питання звернемось до згаданого ще на початку цього викладу «безсмертя», яке ми хотіли пов’язати зі смислом життя. Безсмертя люди частіш за все відносили до прерогативи богів, духів, душі, але не залишали й сподівань досягти коли-небудь власного тілесно-душевного безсмертя. Якщо відкинути трактування безсмертя як соціального безсмертя людського роду за рахунок нескінченої низки поколінь нащадків, що мало кого персонально втішає, то залишається поговорити тільки про можливість індивідуального біологічного безсмертя. Ми не можемо безапеляційно стверджувати, що ніколи і ні за яких обставин людство не подолає смерть, не віднайде засобів продовження життя до бажаних рубежів. Залишмо це науці. З позиції філософії важливо інше: а заради чого людина хотіла б жити вічно, чого їй треба досягати? Чи не наскучить нам довічне життя, як про це вже неодноразово описувалось у художній літературі[471], коли старезні, хворі, немічні але приречені на мандри по вічності люди, більш за все жадали смерті? В культурі уявлення про безсмертя постійно корелюють з еволюцією відношення до смерті. Секуляризація культури, що йде на заміну релігійним догмам про втішну для людей вічність душі, не веде до зниження напруги навколо теми безсмертя, а звертає погляди на науку. Від науки очікують прогресу у розробці засобів максимально довгого відтягування смерті (чудо-ліки, еліксири, пересадки органів, добутих різними шляхами, в тім числі завдяки розвитку техніки клонування й тиражування «двійників» тощо) або перенесення життя на потім шляхом тимчасового заморожування (тут сподіваються на успіхи кріобіології), або ж забезпечення здорового й довгого життя за рахунок науково обґрунтованих стандартів харчування, гігієни, фізичної культури тощо. Привертають увагу громадськості й так звані «наукові» підтвердження життя після смерті[472]. Здається, що різноманітні марення безсмертям є функцією від кризи смисложиттєвості, від зміни в суспільстві відношення до смерті, про що вже йшлося. Будемо сподіватися, що культура, як це було завжди, успішно подолає ажіотажні прояви страху перед приреченістю людського життя на кінець і гарячкові пошуки засобів до безсмертя, і в той же час залишить за собою функцію допомагати кожній людині у достойному проживанні відміряного земного шляху.

7.3.2. Віки життя. Покоління

Людське життя вимірюється літами, літа групуються у вікові фази, кожній фазі відповідає набір соціальних ролей, що їх відіграють індивіди, ролям відповідають певні очікування, стандарти поведінки. Групу людей одного віку прийнято називати поколінням. Підходи до виділення вікових фаз численні і залежать від культури, що склалась у відповідний час. Так у середні віки виділяли сім фаз людського життя і їх було прийнято пов’язувати з сімома відомими тоді планетами. Мала місце періодизація за знаками Зодіаку, або міряли 4 рази по 20 років. І все це якось відповідало біологічним ритмам людського життя[473]. Нині існує низка наук, які включають у коло своїх питань вікову періодизацію життєвого циклу людини: антропологія, психофізіологія, педіатрія, педагогіка, геронтологія, соціологія. У всіх них практикуються дещо відмінні підходи й методології поділу життєвого шляху людини. Тому досить умовно можна виділити такі вікові фази: дитячий вік (до 15 років), вік зрілості (від 16-18 до 30-35 років), літній вік (від 30-35 до 45-50 років), похилий вік (від 45-50 до 60-65 років), старий вік (60-75), старечий вік (75-90), довгожителі (понад 90 років). Сучасний американський дослідник Ерік Гомбургер Еріксон (1902-1994) виділив вісім фаз життя людини[474],