Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спіткнувся я лише в останню мить, коли побачив кілки, що назавжди прив’яжуть мене до пропеченої землі.
Останні кілька метрів їм довелося мене тягнути — у висохле річище Примарної ріки. Я викручувався й боровся на кожному кроці. Я благав про милосердя, на яке не заслуговував. Ми були за півмилі від табору, і я впевнений, що моя зграя чула кожен мій крик.
Мене розтягнули на хресті. Я лежав животом у пилюці під нестерпно пекучим сонцем. Я намагався випручатися з мотузок, аж поки руки й ноги не заніміли цілком.
Їх було по п’ять з кожного боку, і вони тримали мої крила. Міцно тримали мої величні крила, поки я пручався й намагався люто, болюче вдарити ними по черепах моїх тюремників. Я підвів очі й побачив, хто був біля пилки — мій двоюрідний брат, червоноперий Сан’джуарр.
Пилюка, пісок, спека й вітер, що струмував по каналу. Я їх пам’ятаю.
Я пам’ятаю дотик металу. Неймовірне відчуття вторгнення, жахливий рух зазубреного леза туди-сюди. Не раз воно бруднилося від моєї плоті, його доводилося виймати й витирати начисто. Я пам’ятаю, як спирало дихання від дотику гарячого повітря до голої плоті, до вирваних з корінням нервів. Повільний, повільний, безжальний хруст кістки. Я пам’ятаю, як блювотиння заглушило мої крики на коротку мить, перш ніж у мене очистився рот і я знову вдихнув і закричав. Шалено багато крові. Раптова, запаморочлива невагомість, коли відірвали перше крило, коли огризки кістки впивалися назад у плоть, а пошматоване м’ясо зісковзувало з рани. Пекельний тиск чистої ганчірки з маззю на поріз і те, як Сан’джуарр повільно обходив довкола мене — й усвідомлення, нестерпне усвідомлення, що зараз це все повториться.
Я ніколи не сумнівався, що заслуговую на такий вирок. Навіть коли я втік, щоб знову знайти можливість літати. Мені було двічі соромно. Скалічений і позбавлений поваги за крадіжку вибору, і на додачу — сором від того, що я намагався скасувати справедливий вирок.
Я не міг жити. Я не міг залишатися прив’язаним до землі. Я був мертвий.
Я поклав Айзеків лист у кишеню рам’я, що носив, не читаючи його безжальне, жалюгідне прощання. Не можу однозначно сказати, що зневажаю його. Не можу бути певен, що на його місці вчинив би інакше.
Я виходжу й спускаюся.
За кілька вулиць звідси, в Солебурі, над східною частиною міста бовваніє п’ятнадцятиповерхова висотка. Вхідні двері не замикаються. Неважко перелізти через ворота, які нібито блокують доступ до плаского даху. Я сюди вже видирався.
Йти недовго. Почуваюся, наче уві сні. Містяни витріщаються на мене, коли я проходжу повз. Я не ховаюся під каптуром. Не думаю, що це має значення.
Мене ніхто не спиняє, коли я видираюся на велетенську будівлю. На двох поверхах, коли я проходжу повз розбитими сходовими клітками, прочиняються двері — крізь прорізи на мене дивляться очі, сховані в темряві занадто глибоко, щоб я їх побачив. Але ніхто не стає на моєму шляху, і за кілька хвилин я опиняюся на даху.
Метрів п’ятдесят, може, й більше. В Новому Кробузоні чимало вищих будівель. Але ця досить висока, щоб випинатися із кам’яної й цегляної вулиці, неначе якась велетенська з’ява із води.
Я прокрадаюся повз сміття й залишки ватр, повз детрит, залишений гостями й безхатьками. Цієї ночі я наодинці з горизонтом.
Цегляна стіна, якою обнесений дах, заввишки у п’ять метрів. Я спираюся на неї й роззираюся на всі боки.
Я знаю, що бачу.
Я чітко усвідомлюю, де я.
Он там видніється купол Теплиці — пляма брудного світла між двома газовими вежами. Тривожні Ребра височіють над залізницею й присадкуватими будиночками лише за півтора кілометра звідси. Місто поцятковане темними клаптиками дерев. Навколо вогні, вогні яких завгодно кольорів.
Я хвацько застрибую на стіну й випростуюсь.
Тепер я на верхівці Нового Кробузона.
Він неозорий. Величезна яма. У ньому є все, розпростерте у мене під ногами.
Я бачу ріки. До Іржі зо шість хвилин лету. Я простягаю руки.
До мене летять вітри, радісно хльоскають полиці. Повітря бурхливе й живе.
Я заплющую очі.
Я можу уявити його з довершеною точністю. Політ. Відштовхнутися ногами й відчути, як мої крила захоплюють повітря й з легкістю кидають його у напрямку землі, загрібаючи величезні його згустки, мов лопати. Зусилля, щоб потрапити на висхідний потік повітря, де напинаються й розкриваються пір’їни, де можна ширяти, розслабитися, ковзати по спіралі над велетенським простором унизу. Згори місто здається інакшим. Приховані сади стають видовищами для моєї насолоди. Темні цеглини — брудом, який можна струсити. Кожна будівля перетворюється на гніздо. Містом можна нехтувати, можна приземлятися, коли завгодно, можна дорогою забруднити повітря.
Із неба, з висоти лету, уряд і варта — лише пихаті терміти, мерзотне запустіння — лише блідий клаптик, який можна швидко пролетіти, а неподобства, що відбуваються у тінях архітектури, мене не стосуються.
Я відчуваю, як вітер випростує мої пальці. Він манливо мене похитує. Я відчуваю, як посмикуються, розтягуючись, обрубки кісток, на яких раніше трималися крила.
Я більше так не можу. Я не буду калікою, птахом, прив’язаним до землі.
Сподіваюся, це напівжиття зараз скінчиться.
Я можу з неймовірною чіткістю уявити останній політ — швидкий, елегантний дугоподібний маневр у повітрі, що лине назустріч, мов утрачений коханець, аби мене привітати.
Нехай мене віднесе вітер.
Я нахиляюся вперед, у повітря, дивлюся на місто.
Час завмер. Я тримаю рівновагу. Ані звуку. Місто й повітря теж у рівновазі.
А тоді я повільно піднімаю руку й проводжу пальцями крізь пір’я. Відсовую його, аж по шкірі йдуть мурашки, безжально гладжу проти росту. Розплющую очі. Пальці стискаються на цупких основах і маслянистих волокнах на щоках. Я закриваю дзьоб, аби не кричати, і починаю смикати.
Через довгий, довгий проміжок, у найтемнішу годину ночі, я спускаюся назад тими чорними сходами і виходжу.
По спустілій вулиці швидко гуркоче самотній кеб, а далі нема жодних звуків. По той бік дороги з мерехтливого газового ліхтаря витікає бежеве світло.
На мене чекає темна постать. Він стає на цей маленький клаптик світла й зупиняється. Обличчя в тіні. Повільно мені махає. На якусь крихітну мить я згадую про всіх своїх ворогів і думаю,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю», після закриття браузера.