Читати книгу - "Сповідь"

Друкування «Суспільної угоди» йшло досить швидко. Не так було з «Емілем», а я чекав його виходу, щоб здійснити план переселення, який я задумав. Дюшен час від часу присилав мені на вибір зразки шрифтів; коли я вибирав, він, замість того щоб починати друкування, присилав мені інші. Коли ми нарешті остаточно домовилися про формат, про шрифт, і в нього вже було кілька аркушів віддруковано, він через одну мою незначну правку в коректурі почав усе знову, і через шість місяців ми були на тому самому місці, що й першого дня. Поки тривали всі ці спроби, я зрозумів, що книга друкується у Франції і в Голландії, і що одночасно готуються два видання. Що я мав робити? Я вже більше не був власником свого рукопису. Я не тільки був непричетний до французького видання, але завжди заперечував проти нього. Та оскільки це видання все-таки мало вийти, хоч і всупереч моєму бажанню, і мало стати зразком для іншого, треба було подивитися коректуру й постежити за тим, щоб мою книгу не зіпсували і не спотворили. А втім, книга друкувалася за ухвалою судді, тож він певною мірою навіть керував цим виданням, дуже часто писав мені з цього приводу і навіть відвідав мене за обставин, про які я зараз розповім.

Поки Дюшен рухався вперед слимаковим ходом, Неольм, якого він затримував, посувався ще повільніше. Йому не присилали аркуші одразу після того, як вони були надруковані. Він убачав недобросовісність у вчинках Дюшена, точніше, у вчинках Гі, який працював за нього, і, бачачи, що договір не виконується, він закидав мене листами, повними скарг і нарікань, але я нічим не міг зарадити йому, оскільки й сам мав усі підстави нарікати і скаржитись. Його друг Герен, що в той час дуже часто зі мною зустрічався, безупинно говорив мені про цю книгу, але завжди досить стримано. Він і знав і не знав, що її друкують у Франції; знав і не знав, що магістратура в це втрутилась. Шкодуючи про те, що ця книга завдасть мені неприємності, він неначе дорікав мені в нерозсудливості, хоча ніколи не говорив, у чому вона полягає. Він постійно лукавив і крутив і, здавалося, говорив тільки для того, щоб змусити мене висловитися. Моя безтурботність тоді була така велика, що я сміявся з його обережності і таємничості, як з поганої звички, засвоєної ним од міністрів і чиновників, кабінети яких він частенько відвідував. Певний, що я чиню з цією книгою цілком правильно, глибоко переконаний, що вона не тільки дістала схвалення та підтримку магістрату, а й навіть справедливо заслужила прихильність міністерства, я радів, що мав мужність зробити корисну справу, і сміявся зі своїх малодушних друзів, які, мабуть, турбувалися про мене.

Дюкло належав до їх числа, і, признаюся, моя віра в його прямоту і далекоглядність змусила б і мене стривожитися, якби я не був такий переконаний у користі цієї книги і в чесності її покровителів. Дюкло приїхав до мене від пана Байя, коли «Еміль» друкувався, і заговорив зі мною про нього. Я прочитав йому «Символ віри савойського вікарія», він вислухав дуже спокійно і, мабуть, з великим задоволенням. Коли я кінчив, він сказав мені: «Як, добродію, це становить частину книги, яка друкується в Парижі?» – «Так, – відповів я, – і її слід було б друкувати в Луврі за наказом короля». – «Згоден, – мовив він. – Але зробіть мені ласку, не кажіть нікому, що ви читали мені цей уривок». Ця дивна манера висловлюватися здивувала, але не злякала мене. Я знав, що Дюкло часто бачиться з Мальзербом, і не міг зрозуміти, чому вони так несхоже думають про той самий предмет.

Я жив у Монморансі вже чотири роки і жодного дня не почував себе цілком здоровим. Хоча повітря там чудове, але вода погана, і, можливо, це було однією з причин, що посилились мої звичайні недуги. На кінець осені 1761 року я зовсім розхворівся і всю зиму провів у майже безперервних стражданнях. Фізичний біль, ускладнений безліччю дрібних тривог, відчувався сильніше, ніж завжди. З якогось часу мене мучили глухі і сумні передчуття, хоча я не знав їх причини. Я одержував досить дивні анонімні листи, та й підписи були не менш дивні. Одного такого листа я одержав від радника паризького парламенту, який, будучи незадоволений сучасним станом речей і не сподіваючись на щось краще в майбутньому, звертався до мене за порадою, який вибрати йому притулок у Женеві чи в Швейцарії, щоб виїхати туди разом з родиною. Такого самого листа одержав я від пана…, парламентського президента в…, з пропозицією редагувати для цього парламенту, що був тоді в поганих відносинах з двором, доповіді й заяви, причому мені повинні були передаватися всі потрібні для цього документи і матеріали. Коли я хворий, я буваю дратівливий; одержуючи такі листи, я сердився, і це далося взнаки в моїх відповідях. Звичайно, я дорікаю собі не за те, що навідріз одмовився зробити те, про що мене просили, бо ці листи могли бути пастками, підстроєними моїми ворогами, а те, чого від мене вимагали, суперечило моїм принципам, від яких я менше ніж коли-небудь хотів відступати; але, маючи можливість відмовити ввічливо, я відмовляв грубо, і в цьому був неправий.

Обидва згадані листи лежать у моїх паперах. Лист радника мене нітрохи не здивував, оскільки я поділяв його думку і думку багатьох інших, що застарілий державний устрій загрожує Франції близьким крахом. Лиха невдалої війни – наслідок помилок уряду, страшний розлад фінансів, постійні суперечки влади, зосередженої в той час у руках двох чи трьох міністрів, що відкрито ворогували поміж собою і в своєму прагненні нашкодити одне одному вели королівство до загибелі; загальна невдоволеність народу і всіх станів держави; самодурство впертої жінки, у якої примхи брали гору над розумом, якщо тільки він у неї був, і яка майже завжди усувала з посади найбільш здібних, щоб призначити тих, хто їй більше подобався, – все виправдовувало передчуття радника, публіки та й мої власні. Ці передчуття змусили б мене навіть вагатися, якби я сам не подумував про те, щоб пошукати собі притулку за межами королівства до настання розбрату, що загрожує йому. Але, знаючи, що я людина незначна і мирної вдачі,