BooksUkraine.com » Фантастика » Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

54
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Я бачу, вас цікавить пітьма" автора Іларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 134
Перейти на сторінку:
страшніший за перший. Він не здатний був навіть просто усвідомити, що ж воно коїться. Тієї миті, як він довідався, що сестри більше нема, у ньому розверзлася чорна безодня. Її краї осипалися всередину нескінченним потоком дрібного, гострого щебеню, й він безпорадно перебирав ногами, та однак зіслизав назустріч порожнечі разом з усім, із чого складався його зруйнований світ. Бачити, як наближається безодня, усвідомлюючи власну безсилість, було нестерпно. І він відвернувся.

«Срати, грати!» — прошепотів він сам собі, вперше, здається, вживши цей вираз, підслуханий десь за школою. І з радісним подивом відчув, що безодня не має над ним влади.

Якщо не дивитися на неї, вона тебе не засмоктує. Якщо не думати, якщо геть забути про її існування — можна жити далі. Та варто бодай на секунду, на коротку мить пригадати момент, коли мама каже: «Її більше нема», — як він ураз провалювався в чорне затхле ніщо, в якому не було ні дна, ні стін, ні світла, ні навіть вітру. Лише моторошне, стрімке падіння.

«Срати, грати!» — казав він — і вмить опинявся на твердій землі, де насправді триває оте ж таки звичне, не справедливе ні з ким життя. Життя без батька, життя без Надійки.

— Срати, грати! — стиха мовив він коло труни, і мамин брат косо глянув на нього, та подумав, що недочув.

«Срати, грати!» — і в серці зацарювала світла стерильна пустка. Не жаль, не боляче. Ніяк. Звісно, він змушений був відповісти собі на запитання, як же таке можливо, щоб братові не було шкода рідної сестрички. Відповідь була проста і водночас звучала цілком логічно: «Бо я поганий». Зрештою, саме це останні півтора року втовкмачувала його власна мама. Та і як іще назвати того, хто ненавидів рідну сестру! То й добре. Срати! Він поганий і житиме з цим далі.

Єдина причина, з якої Андрюха дожив до своїх тридцяти, не ступивши за край цього світу, — це те, що світ теж був лайно.

— Приїхали! — задоволено мовив водій. — Сто тридцять п’ять гривень, будь ласка.

— Тобто — приїхали? — Андрій витріщився у вікно.

За вікном блищала дзеркальним склом будівля залізничного вокзалу.

— Прошу, Південний вокзал, як у заявці, — терпляче пояснив водій. — Якщо потрібен Центральний — просто по переходу всередині будівлі, там пів хвилини йти. Сто тридцять п’ять із вас.

— Мені ж не сюди! — Андрюха знову подивився у вікно, наче там могло щось змінитися. — Мені на Старовокзальну, а не на вокзал! Ви переплутали просто.

— Нічого я не переплутав, — таксист упевнено тицьнув йому під носа свій смартфон. — Залізничний вокзал, ось. Може, ви випадково… Думали про щось своє…

— Та про що я міг думати! Везіть на Старовокзальну тепер.

Андрій ледь нахилився, щоб упіймати таксистів погляд у водійському дзеркалі… І перелякано відсахнувся всім тілом.

— Сука! — лайка мимоволі вирвалася назовні разом із видихом.

Із дзеркала на нього абсолютно виразно — він ладен був заприсягтися! — поглянули намальовані очі отієї моторошної маски чи що то воно було… Та вже за мить примара зникла, і лише кров глухо пульсувала в потилиці.

— Це ви до мене? — нашорошився таксист.

Його очі в дзеркалі були цілком звичайні. Уже звичайні.

— Ні, що ви… Вибачте, що лаюся… — Андрій засовався і знову витріщився у вікно, бо не знав тепер, де себе подіти через незручну ситуацію. — Просто запізнююся страшенно… Їдьмо вже швидше, я доплачу, скільки там потрібно…

— Так я вже наступне замовлення взяв. Зараз людина з потяга зійде… Та тут пішки удвічі швидше! Он, через перехід.

— Швидше — це за правильною адресою приїхати! — буркнув Андрюха, заодно виплеснувши сприкрення й розгубленість.

Роздратовано тицьнув водієві гроші, відчуваючи, що лице аж палає з сорому. Підхопив течку, процідив крізь зуби щось невиразне, але вочевидь неприємне, і квапливо вийшов.

Таксист гукнув його, коли Андрій устиг уже пристойно відійти, — тримав у руках якогось папірця. Андрюха неохоче повернувся.

— А кажете, ні про що таке не думали! — сказав той, єхидно всміхаючись.

— Про що не думав?

— Про вокзал. Квиток на поїзд забули! Ось! Поназамовляють чортзна-чого, а я — переплутав. А хто ж, як не я!

— Який з біса квиток… — устиг промовити Андрій, аж збагнув, що в руках у водія роздруківка його електронного квитка. Мабуть, із теки випала. А таксист іще й носа туди встромив, прочитав.

Стало страшенно прикро. Він точно знав, що не міг переплутати і замовити таксі на вокзал… Чи міг… Узяв квиток і навмисне зіжмакав його на очах у здивованого таксиста, а тоді люто жбурнув у рідке багно на дорозі.

За хвилину, рухаючись зиґзаґом у щільному потоці пасажирів і проводжальників, Андрій пробирався переходом на той бік залізничної колії. Біля ескалатора, що спускався в головну залу Центрального вокзалу, скупчилася невеличка черга.

Розштовхавши валізи і рюкзаки, він нарешті ступив на стрічку і поїхав униз.

Не відразу навіть розчув своє прізвище в гундосому голосі вокзального оголошення. Лише з другого разу, і аж розгубився, так несподівано це було.

«ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ! ПОВТОРЮЮ: ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ…»

На мить він замислився щодо імовірності зустріти потрійного тезку. Та прізвище в нього не надто поширене, а головна зала була просто перед ним. Власне — онде і віконце чергового…

— Моє прізвище Гайстер, — сказав він, схилившись перед віконцем, наче навмисне зробленим так, щоб примушувати людей вклонятися.

— Ось, нате, — крижаним тоном відповіла дівчина з бездоганно зачесаним назад волоссям і правильними рисами обличчя. — П’ять хвилин до відправлення. З першої колії, вихід із головної зали, ліворуч від ескалатора.

— Що «нате»? — запитав він, але, звісно ж, чудово упізнав просунутий у віконце корінчик м’ятного кольору.

— Ваш квиток беріть, кажу, потяг вирушає! — в її голосі тепер проступила сталь.

Позаду пролунало обурене: «А чи можна швидше?!» — за ним бозна-звідкіля зібралася черга.

— Перша колія! — ще раз повторила дівчина і промовисто постукала пальцем по фітнес-годиннику.

Він устиг роздивитися своє прізвище, поки його пальці, немовби жили власним життям, потягнулися по квиток.

«Може, ви випадково, — запитав у його голові таксист, — думали про щось своє?» Хтось відіпхнув його від віконця плечем. Стукнувши, впала додолу течка, що вислизнула з-під пахви, нижній клапан підступно вигнувся, й тека вивергнула розсипище моторошних посмертних світлин, оздобивши ними мокру від розталого снігу мармурову підлогу. Андрій знічено заходився їх піднімати, але нікому до того не було діла. Хтось навіть наступив йому на руку, поки він квапливо висмикував фотографії з-під брудних черевиків.

Урешті, обхопивши теку, мов дитину, досі стискаючи в

1 ... 18 19 20 ... 134
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"