Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Андрієві було дванадцять, коли її не стало. А їй — сім. Запалення легенів.

А отій, зниклій Наді — шість… Нащо воно йому — знати ім’я незнайомої дівчинки в селищі з дивною назвою! Тепер він думатиме про неї.

Чайник закипів і клацнув вимикачем. Андрій обернувся і здригнувся. На крихітному кухонному столі, біля чайника, що дихав парою, лежала картонна тека. Розгорнута, вона розлетілася по столу моторошними світлинами мертвих дівчат.

Здалося, що серце виконало в грудях сальто. Він точно пам’ятав, що п’ять хвилин тому пожбурив течку на диван.

Андрій хутко оглянув крихітну квартиру і навіть зазирнув до ванної. Підійшов до дверей, перевірив замок. Наче хтось міг таким чином жартувати…

«Ти ж учора нажерся, — нагадав собі він, — а вранці нашугався власного відображення». Трошечки наче полегшало. Він повернувся в кухню, позбирав розкидані фотографії, склав у теку, згорнув, зав’язав. Відніс у кімнату і поклав на стелаж. І навіть озирнувся, йдучи в кухню, ніби сподівався побачити, як течка відростила собі ноги і скрадається назирці…

— Та ні, — вголос сказав він собі. — Ти просто притягнув її потім… А вона розв’язалась і розкрилася…

Хряснули дверцята таксі. Андрій сів ззаду, щоб уникнути балачок, і витріщився у вікно. День був понурий. Складалося враження, що вже вечоріє, хоча на годиннику — початок на одинадцяту. Він їхав, твердо намірившись повернути течку Валерці й порозставляти всі крапки над «і». На дзвінки товариш досі не відповідав, а Андрій не міг отак просто проігнорувати відрядження. Хоча річ не в цьому… Як по правді, йому моторошно було перебувати в одному помешканні з чортовою течкою. І не тому, що вона якось містично перемістилась, — ясно, що це маячня! Проблема в іншому: схоже, в нього знов був «провал». Тепер це ясно як Божий день, а спершу він збіса перелякався. Таких «провалів» іще не мав, і саме це лякало. Якби стежив за часом, то радше за все, зміг би второпати, наскільки тривалий він був. А так зрозуміло одне — Андрій повернувся до матеріалів справи, а тоді геть-чисто про це забув. «Швидше за все, — вирішив він. — А як інакше…»

Тека лежала на колінах. Наче на них згорнулася кицька. Він спохмурнів, гніваючись на себе за те, що мимоволі порівняв предмет із живою істотою. Це вже скидалося на параною. Переклав її на сидіння й відвернувся. Таксі понуро пробиралося крізь київські корки. До потяга лишалася година — отже, квитки, напевне, пропадуть.

— Срати, грати… — самими лише губами промовив він своє похмуре гасло. — Це нічого не змінює.

На душі було тоскно. Він думав про Алісу. Чи могло скластися інакше? Могло. І річ не в тому, що він міг відповісти на той її дзвінок. Якщо бути чесним із собою, а не намагатися виправдати, то тут нема про що і думати: причина в тому, що він повівся із нею, як послідуща сволота.

«А чи хтось узагалі казав, що ти — хороша людина?» — подумки запитав сам себе.

Ніхто. То може, у цьому й річ — ніхто не казав йому, що він хороший. А відомо ж, тут є лише два шляхи: або людина вважає себе хорошою (не ідеальною, але точно заслуговує бодай на якусь повагу), або — стрибає з даху. Він пам’ятав це ще з інститутських лекцій із психології: «Я поганий, світ хороший» — формула суїциду. «Я хороший, світ поганий» — модель дещо складніша, але теж, за великим рахунком, здатна завести і в зашморг, і за ґрати, і просто в депресію. Звичне світосприйняття — це «непоганий я в такому ж стерпному світі». Але для себе Андрій обрав дещо цікавіше.

Він поганий у поганому світі, і йому на це було начхати.

Колись його світ був дуже навіть нічогенький, а він у ньому — цілком собі звичайним хлопчиськом. Але першого вересня дев’яносто восьмого все змінилося. Цього дня його шестирічна сестра пішла до школи.

Сам собою день був хороший. Він приніс із собою осінню чарівливість нежаркого сонця й урочисту атмосферу чогось нового, а після єдиного уроку, що звався «уроком миру» (він досі не розумів чому), вони всі разом їли морозиво і гуляли в парку. Й одинадцятирічний Андрій почувавсь, як ніколи досі, дорослим і досвідченим, з висоти прожитих років він напучував сестру, що ступила перший крок у шкільне життя. Переважно лякав її, намагаючись прибрати вигляду людини, що пройшла крізь вогонь і воду. Насправді ж той вересневий день поклав початок прокляттю самого Андрія.

Надійка не просто добре навчалася, школа давалася їй напрочуд легко і дарувала геть уже незбагненне для Андрія задоволення. Для старшого брата кожен зі щоденних успіхів сестри становив справжню проблему. Мама не жаліла докорів і прикрих порівнянь, не перестаючи дивуватись, «як, виявляється, можна навчатись, якщо не лінуватися». Його власне життя тепер скидалося на якусь безперервну низку невдач. На тлі молодшої сестри він перетворився на огидного егоїста, безнадійного ледаря і просто дрібного брехуна. Усе це, безперечно, мамині вирази. Ночами Андрій ридав, вважаючи, що вона перестала його любити. Ба гірше — побачила, якими можуть бути справді хороші діти, і зненавиділа його.

У шостому класі Андрюха остаточно скотився на двійки. Коли вони приходили зі школи, Надійка полюбляла хвалитися оцінками (подумки він завжди використовував саме це слово), а мама щедро роздавала похвали доньці та шпильки на Андрієву адресу. «Бери приклад хоч трошечки! — казала вона. — Лише телевізор у голові!» Або: «Поглянь, яка швидкість читання в другому класі! А в тебе?». Відтак Андрієві весь день увижалися докір і розчарування в кожному маминому погляді. Якось він по-дурному і згарячу сказав сестрі на вухо: «Я тебе ненавиджу!»

А у квітні вона померла.

Горе виявилося для нього не просто заважке, воно було нестерпне. Колись, після батькової смерті, мама запевняла його, що цей жах більше не повториться. Просто не може повторитися. Це наче два снаряди в ту саму вирву, як блискавка в те саме місце! І він повірив. Уже як був дорослий, довідався, що і снаряди, і блискавки цілком собі гамселять в одну точку, і нічого надприродного в цьому нема. Але тоді ця віра була абсолютом. Вона була тим, на що він опирався, щоб піти далі.

Ось чому другий снаряд, який прилетів, виявився