Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— На, маєш, — каже він мені, чуть не плаче. — Ти, певно, тішишся, Долорес. Тішишся?

Я ніц не сказала. Деколи буває так, шо, шо би жінка чоловікові не сказала, всьо буде зле.

— Тішишся? — далі каже він. — Тішишся, Долорес, га?

Я всьо одно ніц не сказала, лиш лежала та й дивилася на стелю і слухала вітер надворі. Тої ночі він дув зі сходу, і я чула в нім океан. Все любила той звук. Він мене заспокоює.

Він обернувся, і я вчула його пивне дихання собі в лице, тухле й кисле.

— Виключати світло раніше помагало, — каже він, — а тепер уже нє. Я твою погану морду навіть у темноті виджу. — Він потягнувся рукою, стиснув мені цицьку і потряс нею. — А це-во, — каже він. — Розбовтана та плоска, як оладок. А пизда твоя — то ше гірше. Тобі, блядь, ше навіть тридцять п’ять не стукнуло, а тебе їбати — то саме, шо в калюжу тикати.

Я думала сказати: «Якшо в мене там калюжа, то ти би міг і без стояка запхати, Джо, і шо, легше тобі від того стало?» — але тримала рот на замку. Патриція Клейборн дурних не ростила, я вже вам казала.

Ми ше троха були тихо. Я вже була вирішила, шо він досить мені погані наговорив, шоб нарешті заснути, і вже думала вийти собі по аспірин, як він знов забалакав… і того разу, я майже певна, він дійсно плакав.

— Ліпше би ніколи твоєї морди не видів, — каже він, а далі: — Чого просто не взяла ту сокирку срану та й не відсікла її собі, Долорес? Мені би то однаково виглядало.

Того видите, не я одна думала, шо як вдарила його тим дзбаном з вершками, — і як я сказала, шо тепер в хаті дешо поміняється, — то й з’явилася та проблема. Але я всьо одно ніц не сказала, лиш чекала, шоби знати, чи він засне, чи знов схоче на мене руками розмахувати. Він лежав коло мене голий, і я точно знала місце, куда кинуся, якби він попробував. Скоро почула, як він хропе. Не знаю, чи був то останній час, як він попробував бути зі мною як чоловік, але якшо нє, то десь майже останній.

Ніхто з його дружків сном-духом про ті речі не чув, ясне діло. Він же не розталяпував би про то, як жінка йому дзбанком до безпам’ятства врізала, і тепер його когутик навіть гребінь не показує, еге? Такий, як він, точно нє! Того коли інші хвасталися, як обходяться зі своїми жінками, то і він за компанію розказував, як дав мені по чолі за то, шо я язиком сильно дражнила його або купила собі в Джонспорті сукенку, але не спитала його перед тим, чи можна так тратити гроші зі слоїка.

Звідки я знаю? Ну а як, буває й таке, шо я розкриваю вуха замість того, шоби розкривати рота. Знаю, у то тяжко повірити, як ви ото нині мене слухаєте, але то правда.

Пам’ятаю, якось то раз я робила на пів ставки в Маршалів. Енді, пам’ятаєш Джона Маршала, як він вічно торочив, шо побудує міст до материка? І тут задзвенів дзвінок. Я була в хаті сама і так спішила, шоби відкрити двері, шо посунулася на килимі та й влупилася добре об кут полиці над каміном. У мене від того на руці над ліктем лишився великий синяк.

Десь за три дні, як той синяк із темно-коричневого робився жовтувато-зеленим, як то буває, я стріла на селі Івет Андерсон. Вона виходила зі склепу, а я якраз заходила. Вона глипнула на синяк у мене на руці, а як заговорила, то голос у неї аж сочився співчуттям. Так говорити може лиш жінка, яка шойно повиділа шось, від чого вона тішиться більше, ніж свиня від гноївки.

— Ті хлопи — то жахіття, правда, Долорес? — каже вона.

— Ну, деколи жахіття, а деколи й нє, — відповідаю я їй. Я поняття зеленого не мала, шо вона меле. Я тогди лиш думала про то, шоби вспіти купити свинячих котлет, поки не розкупили, бо того дня вони зі знижкою були.

Поплескує мене легенько по руці — тій, шо без синяка, — і каже:

— Сили тобі. Всьо буде добре. Я то пережила, знаю, як воно. Я за тебе, Долорес, Богу помолюся.

Ото останнє вона сказала так, ніби повідомила, шо дасть мені мільйон долярів, і пішла собі своєю дорогою. Я зайшла до склепу та так і не доперла, шо то значило. Я би вже подумала, шо вона розум стратила, але будь-хто, хто проводив час з Івет, знає, шо їй там не сильно є шо втрачати.

Уже десь половину того, шо треба було, я купила, як до мене дойшло. Я стояла й дивилася, як Скіппі Портер зважує мені котлети, кошик висів у мене на руці, та як закинула голову і сміялася аж глибоко зсередини живота, як ото коли, знаєш, бздо на волю проситься, не можеш ніц вдіяти, мусиш випустити. Скіппі подивився на мене та й каже:

— З вами всьо добре, пані Клейборн?

— Всьо прекрасно, — кажу я. — Просто шось собі смішне згадала.

Та й як зайдуся знов.

— То по вас видно, — каже Скіппі, та й вернувся до своїх ваг. Дай Бог Портерам здоров’я, Енді. Доки вони тут, буде хоч одна родина на острові, шо знає, як не лізти в чужі справи. Ну а я собі тим часом сміялася. Пару ше людей подивилися на мене, як на дурну, але мені було ­однаково. Деколи життя надто смішне, шо ну просто ­мусиш посміятися.

Івет жоната на Томмі Андерсоні, аякже, а Томмі — один із дружків Джо, з яким вони в кінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих пили пиво та грали в покер. Парочка їх була в нас через день-два після того, як я була вдарилася рукою, пробували завести останній набуток Джо, старий пікап «форд». У мене тогди вихідний був, і я принесла їм глечик чаю з льодом, більше з думкою, шоби вони не відразу пиво дудлити бралися, хоч би зачекали, шоб сонце сіло.

Томмі, відай, ввидів синяк, як я наливала чай. Певно, як я пішла, спитав Джо, шо сталося, або, може, просто підмітив. Одним словом, Джо Сент-Джордж був не з тих, хто пропускає нагоди — як мінімум отакі. Як я йшла зі склепу, то єдине, шо мені було цікаво, — то шо ж там Джо наплів Томмі й другим, нібито я наробила — забула його капці під піч положити, шоби були теплі, як він їх зрання взувати буде, чи, може, на неділю до вечері фасолю переварила. Шо би там не було, Томмі прийшов додому й розказав Івет, шо Джо Сент-Джорджу прийшлося провести своїй жінці невелике покарання. А я ж прос­то бацнулася рукою об кут полиці в Маршалів, поки бігла до дверей!

От шо я маю на увазі, коли