Читати книгу - "12 польських есеїв"

особливу свою ваду у цьому відношенні… якби не певні досліди… певні наукові досліди… Проклятий мистецтвом Бекон! Моя вам рада: ніколи не намагайтеся проводити досліди на терені мистецтва, бо ця сфера не переносить їх – а всі декламації на тему мистецтва можуть уціліти лише за умови, що не знайдеться когось настільки неделікатного, що б перевірив, наскільки ці досліди відповідають дійсності. Про гарні речі, наприклад, ми б дізналися, якби почали досліджувати, якою мірою особа, що захоплюється Бахом, узагалі може Бахом захоплюватися, тобто наскільки вона взагалі здатна щось ухопити і з музики, і з Баха. Чи ж не довелося мені (незважаючи на те, що я не зможу награти на фортепіано «Занадився журавель») не без успіху дати два концерти – концерти, які зводилися до того, що я почав барабанити по інструменту без ладу і складу, забезпечивши перед тим оплески кількох знавців, утаємничених у мою інтригу, заявивши, що гратиму сучасну музику? Яке щастя, що ті, хто розводиться про мистецтво високим стилем Валері, не опускаються до таких зіставлень. Той, хто підходить до нашої поетичної літургії з того ж, що і я, боку, може легко помітити, що це царство позірної зрілості насправді виявляється найпримітивнішим підворіттям людськості, де царює блеф, містифікація, снобізм, фальш і абсурд. Для нашого задубілого мислення було б непоганою гімнастикою іноді уявити собі самого Поля Валері священиком Незрілості, босим попом у коротких спідніх.

Я провів такі досліди: комбінуючи окремі речення чи фрагменти речень з віршів якогось поета, укладав абсурдну поезію і читав її в гроні справжніх любителів як новий твір пророка, викликаючи загальне захоплення, або починав поему й пересвідчувався, що «любителі» навіть не прочитали її повністю. Як же це зрозуміти? Так захоплюватись і навіть не дочитати до кінця? Так насолоджуватися «математичною точністю» поетичного слова і не помітити кардинальної плутанини в точності? Так мудрувати, стільки декламувати на цю тему, смакувати якісь тонкощі, нюанси й так чорно, елементарно грішити? Природно, що після кожного з таких дослідів зростає протест і виникає почуття образи, а любителі присягатися всіма святими, що це не гак… що попри все… одначе цей горох відскакував від твердої скелі Досвіду.

Таким чином я опинився перед дилемою: тисячі людей пишуть вірші, сотні тисяч схиляються перед цією поезією, видатні генії висловлюються віршем, із прадавніх часів Поетів ушановують – я ж проти цього огрому слави зі своєю підозрою, що поетична літургія відбувається у цілковитій пустці. О, якби я не вмів бавитися цією ситуацією, то вжахнувся б.

Незважаючи на це, мої досліди надзвичайно зміцнили мій дух, і я вже сміливіше почав шукати відповідь на гостре запитання: чому мені не смакує чиста поезія? Чому? Чи ж не з тієї самої причини, з якої мені не смакує у чистому вигляді й цукор? Цукор існує, щоб ним солодити каву, але для того, щоб його їсти ложкою, як кашу. У чистій віршованій поезії мучить надмір; надмір поезії, надмір поетичних слів, надмір метафор, надмір сублімації, нарешті, надмір конденсації й очищення від будь-якого антипоетичного елементу, які роблять вірші схожими на хімічні продукти.

Спів – це дуже врочиста форма висловлювання… Та ось протягом віків збільшується кількість співців, які, оспівуючи, змушені прийняти позу співця, з плином часу ця поза стає дедалі штучнішою. Один співець збуджує іншого, утверджуючи у дедалі впертішому самозабутті в співі, гай-гай, вони співають уже не для натовпу, а один для одного, і між ними на шляху впертого суперництва, постійного вдосконалення у співі витворюється піраміда, верхівка якої сягає неба, на яку ми, задираючи носа, зачудовано дивимося з землі. Те, що мало б бути миттєвим злетом прози, оформилося в програму, систему, стало професією – сьогодні бути Поетом означає те ж саме, що бути інженером чи лікарем. У нас вірш розрісся до потворних розмірів, ми вже не керуємо ним, він керує нами. Поети перетворилися на рабів – ми б могли визначити поета як істоту, що вже не в змозі висловити себе, бо мусить висловлювати вірш.

Одначе в мистецтві, напевно, немає важливішого завдання, ніж те, щоб висловити себе. Ми ніколи не повинні випускати з поля зору тієї істини, що будь-який стиль, будь-яка окреслена поза формуються шляхом відбору й у кінцевому підсумку ведуть до зубожіння. Тому ми ніколи не повинні допускати, щоб якась із поз надто обмежувала наші можливості, стаючи нам кілком у горлі, - коли ж ідеться про таку штучну, ба навіть претензійну позу, як поза «співця», нам тим паче треба було б проявити пильність. А проте ми, як і раніше, коли йдеться про мистецтво, набагато більше сили й часу присвячуємо вдосконаленню того чи того стилю, тієї чи іншої пози, аніж тому, щоб зберегти в стосунку до них внутрішню суверенність і свободу, щоб виробити розумне співвідношення між нами й нашою позою. Здавалося б, форма має для нас вартість сама по собі, незалежно від того, наскільки вона збагачує нас чи збіднює. Ми шалено вдосконалюємо мистецтво, але не надто переймаємося питанням, якою мірою воно ще пов’язане з нами. Ми дбаємо про Поезію, незважаючи на те, що красиве не обов’язково має «личити». Якщо ж прагнемо, щоб культура не втратила всіх зв’язків з людською одиницею, мусимо час від часу уривати нашу творчу працю й перевіряти, чи виражає нас те, що ми створюємо.

Є два суперечливі види гуманізму: один, який можна назвати релігійним, намагається поставити людину на коліна перед витвором людської культури, змушує нас возвеличувати й шанувати, наприклад, Музику або Поезію, або Державу, або Божество, а другий, свавільний струмінь нашого духу, саме й намагається повернути людині її суверенність і незалежність супроти цих Богів і Муз, які зрештою є її, людини, витвором. В останньому випадку слово «мистецтво» пишеться з малої літери. Безсумнівно, стиль, який здатний поєднати обидві ці тенденції, є повнішим, автентичнішим, він відображає автономність нашої природи точніше, ніж стиль, який зі сліпою впертістю виражає один із двох цих полюсів нашого сприйняття. Проте з усіх митців поети, напевно, належать до тих, хто найревніше б’є поклони – найбільше молиться – вони є священиками par excellence et ex professio, а Поезія в такому розумінні перетворюється на звичайне богослужіння. Власне, ця винятковість доводить до того, що стиль і поза поетів несподівано різко обриваються, їх ніщо не завершує.

Поговоримо ще хвильку про стиль. Ми вже сказали, що митець має висловлювати себе. Одначе, висловлюючи себе, він мусить також дбати, щоб манера його висловлювання відповідала реальному становищу митця у світі,