Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

І раптом одного дня вони виїхали, залишили все і більше не повернулися. Місцеві агенти отримали листа від містера Тернера, написаного з Лондона, зі вказівкою збути помешкання якнайшвидше. Меблі розпродали, а сам будинок продали містеру Молевереру. Він, власне, прожив там лише два тижні, потім виставив оголошення про оренду з умеблюванням. Люди, які там мешкають тепер, – французький професор, хворий на туберкульоз, і його дочка. Вони там проживають лише десять днів.

Джек мовчки перетравлював усю інформацію.

– Не розумію, як це нам може допомогти, – зрештою вимовив він. – А ви?

– А я волів би більше дізнатися про Тернерів, – сказав Левінґтон тихо. – Вони виїхали рано-вранці, якщо пам’ятаєте. Як я розумію, ніхто, власне, не бачив, як вони виїжджали. Після цього містера Тернера бачили… та я не можу знайти нікого, хто б бачив місіс Тернер.

Джек зблід.

– Не може бути… ви ж не натякаєте…

– Не переймайтесь так, молодий чоловіче. Вплив будь-кого у момент смерті, особливо насильницької, на навколишнє середовище дуже сильний. Суто теоретично середовище може поглинути такий вплив, передаючи його відповідно налаштованому одержувачу, у цьому випадку – вам.

– Та чому мені? – пробурмотів Джек. – Чому не комусь, хто може щось із цим зробити?

– Ви цю силу сприймаєте як інтелектуальну та цілеспрямовану замість того, щоби вважати її сліпою й механічною. Я сам не вірю в земних духів, що поселяються в певному місці з певних причин. Але те, що я бачив знову й знову, доки мені важко було повірити, що це просто випадковість, це – якийсь сліпий пошук справедливості… прихований рух неземних сил, що завжди, невідомо чому, працюють саме в тому напрямку…

Він здригнувся, наче намагаючись скинути з себе ту одержимість, що охопила його, і повернувся до Джека вже з готовою посмішкою.

– Відійдімо від цієї теми… хоча б на сьогоднішній вечір, – запропонував.

Джек радо погодився, та йому не так легко вдавалося викинути це зі своїх думок.

Протягом вихідних юнак сам проводив активні дослідження, та йому не вдалося дізнатися більше, ніж лікар уже знав. Проте Джек точно більш не гратиме у гольф до сніданку.

Наступна ланка в ланцюжку з’явилася, звідки не чекали. Повернувшись додому одного дня, Джек дізнався, що на нього чекає молода леді. На його величезний подив, то була дівчина з саду – дівчина з братиками, як він називав її у своїх думках. Вона здавалася дуже знервованою та спантеличеною.

– Чи пробачите мене, мсьє, що отак до вас заявилась? Але дещо вам хочу розповісти… я…

Вона невпевнено озирнулась.

– Проходьте сюди, – поспіхом промовив Джек, проводжаючи до готельної кімнати під назвою «Приймальня для леді», яка в той час була порожньою і мала вигляд похмурого приміщення з великою кількістю червоного плюшу. – Прошу, сідайте, міс, міс…

– Маршо, мсьє, Феліс Маршо.

– Сідайте, мадемуазель Маршо, і розповідайте мені все.

Феліс покірно сіла. Сьогодні вона була вдягнена в темно-зелене, і краса та шарм її гордівливого личка виділялися більше, ніж будь-коли. Коли Джек сів поряд із нею, його серце забилося швидше.

– А справи такі, – пояснювала Феліс. – Ми тут мешкаємо недовго, і від самого початку чули, що в нашому будинку, нашому милому маленькому будиночку… є привиди. Прислуга не хоче там жити. Та це не має великого значення… я можу впоратись із ménage[10] і з легкістю готувати.

«Янгол, – подумав зачарований молодий чоловік. – Вона неймовірна».

Та зовні він зберігав діловий вигляд.

– Ті розмови про привидів я вважала безглуздям… та чотири дні тому змінила думку. Мсьє, протягом чотирьох ночей мені снився один і той самий сон. Стоїть леді… вона красива й висока, зі світлим волоссям. У руках тримає блакитну порцелянову вазу. Вона схвильована… дуже схвильована… і постійно простягає до мене вазу, наче просить щось із нею зробити… але, на жаль, жінка не може говорити, і я… я не знаю, що вона просить. Таким був сон у перші дві ночі, але позавчора наснилося більше. Вона і блакитна ваза повільно зникли, і раптом я почула крик… я знаю, що то вона кричить, розумієте? І, ой, мсьє, слова, які вона вимовила, ті самі, що ви мені сказали тоді вранці: «Убивають… Допоможіть! Убивають!» Я прокинулася, сповнена жаху. Я кажу собі: то лише нічне жахіття, слова, що ви чули, – то збіг. Та минулої ночі сон повторився. Мсьє, що це? Ви також таке чули. Що нам робити?

У Феліс було перелякане обличчя. Вона склала свої маленькі ручки і благально дивилася на Джека. Останній удавав безтурботність, якої, однак, сам не відчував.

– Усе гаразд, мадемуазель Маршо. Не нервуйтесь. Що я попросив би вас зробити, якщо ви не проти, так це повторити вашу розповідь моєму другові, лікареві Левінґтону, який також тут зупинився.

Феліс дала зрозуміти, що згодна на це, і Джек пішов шукати Левінґтона. Уже за кілька хвилин чоловіки повернулися разом.

Лікар дуже уважно роздивлявся дівчину, коли Джек поспіхом її відрекомендував. Кількома заспокійливими словами він утішив гостю, а потім уважно вислухав її розповідь.

– Дуже цікаво, – сказав він, коли дівчина завершила. – Ви розповіли це своєму батькові?

– Не хотіла його засмучувати. Він і досі дуже хворий, – її очі сповнилися слізьми, – я приховую від нього все, що може його роздратувати чи стривожити.

– Розумію, – добродушно сказав Левінґтон. – Я радий, мадемуазель Маршо, що ви звернулися до нас. Гартінґтон, як вам відомо, мав досвід, схожий на ваш. Гадаю, можу собі дозволити сказати, що ми на правильному шляху. Чи є ще щось, що вас турбує?

Феліс зробила різкий рух.

– Звичайно ж! Яка ж я дурна. Це ж сенс усієї розповіді. Гляньте, мсьє, що я знайшла в буфеті за поличкою, напевне, ковзнуло туди звідкись.

І вона простягнула їм брудний аркуш паперу з намальованим аквареллю ескізом жінки. То була лиш якась мазня, однак видавалася достатньо зрозумілою. На аркуші була зображена висока білявка зі злегка неанглійським обличчям. Вона стояла біля столу з блакитною порцеляновою вазою.

– Я це знайшла лише сьогодні вранці, – пояснила Феліс. – Monsieur le docteur[11], це обличчя жінки, яку я бачила у своєму сні, а це – та сама блакитна ваза.

– Надзвичайно, – прокоментував Левінґтон. – Очевидно, що ключем до цієї таємниці є блакитна ваза. Мені здається, що вона китайська, можливо, старовинна. Схоже, на ній є