Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

Що буде зі мною потім, не хотілося навіть уявляти. Певно що нічого хорошого.

— Може ти комусь з Богів дорогу перейшла? — припустив Роттус, вганяючи у подушку золотисті пазурі.

Угу, комусь жорстокому і мстивому… Тільки коли б я це зробила? Тим паче у своєму світі.

— Хто ж його зна. Вони, бува, набувають людської чи тваринної подоби, й гуляють світами від нудьги. Згадай, може ти когось образила? Наприклад вовка палицею намагалася відігнати чи лисицю?

В мене від такої теорії ледь очі на лоба не полізли.

— Де я тобі у великому місті їх знайду? В нас, знаєш, вони тільки у лісах водяться, або у зоопарках. Та й не маю я звички тварин ображати.

— “Зоопарках”? Це що таке? — зацікавлено перепитав Роттус, вмостивши лапу на лапу. Здавалося, духу було цікаво усе, чого не існує в цьому світі.

Перш ніж відповісти, я знову почухала носа, сподіваючись, що це не ознака якоїсь алергії на магічне пір’я, а тоді протягнула, чомусь почуваючись ніяково:

— Ну-у… Це місце, куди люди ходять на тварин дивитися.

Роттус, явно уявляючи собі щось далеке від реальності, схвально закивав.

— Тобто це таке місце поклоніння тваринам? Напевно, звірі там почуваються, як королі!

І от як пояснити, що це зовсім не так, тварини в кращому випадку доглянуті, але обмежені у пересуванні, а в гіршому випадку взагалі знаходяться у тісних бетонних клітках та неналежних умовах заради фото та відео?

На щастя чи ні, Роттус досі чув мої думки, тож нічого пояснювати не довелося.

Чи треба казати, що обуренню духа не було меж?

— В клітках?! В неналежних умовах?! Обмежені у пересуванні?! — горлав він, войовничо б’ючи крилами, — Та що у вас там за світ такий варварський?!