Читати книгу - "Дух життя, Кіра Найт"

Після тієї ночі я довго не спала. Бар був закритим декілька днів, доки я розбиралась з слідами бійки, замовляла нові меблі і позбавлялась від тіл. Коли ноги казали, що вони зараз відпадуть, якщо я зроблю ще крок - я падала на диван і розглядала екран свого ноутбука, ніби він міг видати мені всі відповіді на мої питання.

Світ найманців — це не лише брудні провулки та темні бари. У нього є своє цифрове обличчя. Сайт із простим і лаконічним дизайном, але за кожною кнопкою ховаються контакти, замовлення і величезна мережа тих, хто живе за межами закону.

Доступ до такого ресурсу — це окремий рівень. Туди не потрапляють новачки або випадкові люди. Заплатити внесок було нелегко, але після моїх попередніх "пригод", а також вдячності від анонімних ворогів мого колишнього замовника, грошей вистачило, хоч і впритул.

Я сиділа в темному барі зі своїм ноутбуком, переглядаючи список завдань. У кожного було своє коротке описання, гонорар і рівень складності. "Доставити", "Знайти", "Прибрати" — слова, від яких чомусь не йде мороз шкірою.

Мої очі зупинилися на одному завданні:
Ціль: Кейс з документами.
Локація: Гавана, портова зона.
Особливі умови: працювати без зайвого шуму.

"Кейс із документами?" — я хмикнула. — “Те що треба для вечірньої прогулянки набережною".

Клікнувши на завдання, я побачила більше деталей. Здавалося, нічого особливого: знайти кейс, уникнути охорони і передати його клієнту. Легко, навіть дуже.

Портова зона жила своїм життям. Контейнери, крани, вантажівки — усе нагадувало мурашник, де кожен знає своє місце.

Моя ціль була на невеликому складі, оточеному кількома охоронцями. Чоловіки виглядали досить професійними, але не настільки, щоб мене злякати.

Я залізла на дах сусіднього контейнера, обережно розглядаючи територію. Охоронці йшли своїми маршрутами, іноді перекриваючи один одного. "Добре продумано", — подумала я, готуючись до роботи.

Впавши беззвучно на землю, я почала рухатися до входу в склад. Зовнішні двері були відкриті, але всередині на мене чекала система камер.

"Сучасні технології", — саркастично посміхнулася я, дістаючи невеликий пристрій, який швидко відключив камери. - “Ще б собак на ланцюг посадили.” 

Усередині склад був заповнений коробками, але кейс виділявся металевим срібним блиском серед затертого і брудного металу.

— Попавсь! — прошепотіла я, підійшовши ближче.

Щойно я взяла кейс, двері різко відчинилися, але я вже сховалась за дерев’яними коробами. Троє охоронців увійшли до приміщення, а за мить почали щось голосно і дуже невдоволено кричати в рацію німецькою. 

— Бляха..  — я притиснула кейс до себе і швидко оглядала шляхи відступу. 

Двері навпроти були ледь прочинені, тож щойно чоловіки відволіклись на кроки інших підбігших охоронців - я вислизнула через металеві двері. Ховаючись в тінях ящиків та величезних контейнерів, мені знадобилось близько трьох хвилин, щоб зникнути в провулку. За сім хвилин я вже була в іншому районі.

Повертаючись до бару, я знову дивилася на своє відображення у вітрині. Мені здавалося, що з кожним днем воно стає чужішим.

На наступний день я здала кейс клієнту, отримавши свій гонорар. 

Це було простим завданням, але мене все більше турбувало моє минуле, і що я йду тим самим шляхом, який привів мене до втрати пам’яті. 

Може це другий шанс і це життя потрібно прожити спокійно й чесно? - запитувала мене моя обережність, загнана в темний глухий кут. 

Чомусь слухати її не хотілось. Я відчувала, ніби маю бути не тут. Ніби я не просто так вижила..
Прийшов час дізнатись, якого біса сталося.