Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

А у Тейлор дуже мила мама. Я не очікував цього. Насправді, коли я йшов сюди, то вже уявляв, як розкажу батькам все, що думаю про їх доньку. В голові крутилися фрази, які я мав кинути без жалю — про її поведінку, про її зверхність, про те, як вона чіплялася до мене.

А особливо про наш поцілунок на вечірці. Він був несподіваним, як грім серед ясного неба, і я досі не можу вирішити, що саме він означав. Не думаю, що вони б за це її похвалили. І взагалі мені дуже важко дістався її адресу. Я витратив кілька днів, доки з’ясував, де вона живе. Доведеться дівчину з приймальні повести в ресторан, але на тому все і закінчиться. Це було обіцянкою, своєрідною платою за інформацію. Але я не планував нічого більшого.

Та коли я побачив її маму, що була у інвалідному візку, всі погані думки пропали. Вона сиділа біля вікна, її погляд був теплий, але втомлений, і я відразу відчув — ця жінка прожила чимало болю. Судячи з розмови, я зрозумів, що ця жінка дуже сильно любить свою родину. В її голосі було стільки ніжності, коли вона говорила про доньку, про чоловіка, що серце моє стиснулося.

І я просто не зміг їй розбити серце. Я уявив, як її очі тьмяніють від болю, як вона переживає через доньку — і не зміг. Тому і збрехав про те, що ми з нею друзі та знаходимося в дуже добрих стосунках. Я сам не очікував від себе такої м’якості, такої людяності, але це сталося — автоматично, без вагань.

Вона ж мені розповідала про Тейлор. З теплотою. З гордістю. Її очі світилися, коли вона згадувала її дитинство. І саме в цей момент, коли жінка з любов’ю описувала свою дочку, до кімнати увійшла сама Тейлор. І поглянула на мене так, ніби щойно виявила зраду. Ще трішки — і вона би мене розірвала. Її погляд був блискавкою, її мовчання — грозою, яка ось-ось накриє нас.

Та все ж мені вдалося піти звідти цілим. Не знаю як, але я вийшов з цього дому, не отримавши жодного удару, фізичного чи словесного. Та я впевнений, що не раз з'явлюся у цьому домі. Нам ще ж проект разом робити. Університет не залишає вибору — партнерські завдання треба виконувати.

А я в тому дуже добре розбираюся. Це моя стихія. А от в Тейлор, здається, є якісь проблеми, адже минулого року оцінка дівчині далася дуже важко. Це не секрет, і вона, здається, сама це знає. Можливо, тому й така напружена.

Але так не хотілося звідси їхати. Я стояв на порозі і ще кілька секунд вдихав повітря цього дому. Тут жило щастя та любов, я відчував це. Це була атмосфера тепла, підтримки, чогось справжнього. Так не схоже на мій дім та моїх батьків. Там — холод і мовчання, тут — затишок і світло. Нехай і на мить, та я поринув у це відчуття. І саме тому не хотів повертатися у свій світ. Сподіваюся, що колись в моїй родині буде так само...