Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Добре, що ви мене попередили, — подякував змокрілий од усіх цих повідомлень Корнеліус. — А які-небудь невинні забави дозволяються? Потанцювати з дамами, послухати музику?

— У нас на Кукуї можете почуватись, як у Німеччині, в нас тут свої закони. Але на Москві музики не буває — православна церква вважає скрипки, віоли, флейти й інші інструменти сатанинськими хитромудрощами.

Від згадки про церкву думки фон Дорна набрали іншого напрямку.

— Якої ви віри, пане Лібенау? — обережно запитав він. — Римської чи реформатської?

— Я родом із Нассау, — благодушно відповів полковник, — значить, протестант. Ви ж бо, певно, католик, оскільки родом із Вюртемберга? Це нічого, я додержуюся того погляду, що віра — справа особиста.

— Так, — із полегшенням сказав Корнеліус. — Я католик і майже місяць не був на сповіді. Де мені знайти священика?

— Ніде. — Старий вояка співчутливо розвів руками. — Латинська віра в Московії якнайсуворіше заборонена. Нас, протестантів, іще терплять, але ні католицького священика, ні костьолу ви тут не знайдете.

— Як же без сповіді та причастя жити? — жахнувся фон Дорн.

— Нічого, живуть, — стенув плечима Лібенау. — Моляться перед образом. А хто хитріший — переходить у руську віру. За це належить підвищення по службі, щедрий подарунок од царя. Перехресту жити в слободі необов'язково, можна і в Москві. Одружуватися з росіянкою теж можна. Багато хто так і робить, особливо з торгового стану, — презирливо скривився полковник. — Задля вигоди. Пройде покоління, друге, й добра європейська фамілія вироджується, таке вже тут повітря. Тих, які народилися тут, «старими німцями» називають, а ми з вами — «нові німці». Ось я бачив із вікна поряд з вами товмача Пашка Нємцерова. Його дід був кращим годинникарем у Старій Німецькій слободі, та спокусився царськими замовленнями, перехрестився. Минуло півстоліття, і ось вам плід ренегатства — такий собі ублюдок Пашко, і не німець, і не росіянин. Бачили в нього на лобі ґулю? Це від молитовної запопадливості, всі земні поклони кладе. Мешкає при церкві, на криласі виспівує. Добре, в ворота не поткнувся, собака, а то б я його виштовхав.

Командир сердито запихкав, стукнув по столу — фаянсовий кавник підскочив і виплеснув із носика на скатерть чорну рідину.

— Російська відсталість і тупість розріджує мозок і роз'їдає душу! Коли б не наш Кукуй, ми всі б теж оскотиніли. Знаєте, які уявлення московитів про науку? Космографію вони вивчають за Козьмою-Індоплавцем, котрий, як відомо, вважав Землю чотирикутною. Найвища премудрість, якою тут володіє небагато обраних, — чотири правила арифметики, та й то ділити великі числа вони не вміють, а вже про дроби навіть не чули. Евклідової геометрії не відають зовсім, а грамотним вважається той, хто може принаймні своє ім'я накалякати. Минулого Святвечора пригощав я одного дяка із Рейтарського приказу, Митька Іванова. Цей Митько взяв зі столу мідію в черепашці — домашнім показати, й потім зберігав отаке диво у винному кубку. Так товариші по службі донесли, ніби він у тому кубку диявола ховає! І все, був Митько Іванов — не стало. Даремно я на частування та підношення втрачався.

Розвезло гера Лібенау фон Лілієнклау на нового слухача — не зупиниш. Та Корнеліус і не думав зупиняти. Слухав, затаївши подих, і тільки на душі робилося все більш тоскно. Нема що й казати — розумака лейтенант фон Дорн, знайшов країну, де щастя шукати.

— Удень, коли саме робота, всі московити вкладаються спати, — обурювався полковник. — Присутствія та крамниці зачиняються, вся країна хропе. Щось на зразок іспанської сієсти, ніякими справами займатися не можна. Тільки в іспанців улітку спека, а цим чого ж не працювати?

— А що російська армія? — запитав Корнеліус, уже заздалегідь знаючи, що нічого доброго не почує. — Чи важкою буде моя служба?

— Важкою, тому що ваш ротний командир, Овсійко Творогов, крадій і пияк. Хотів би прогнати його, та не можу — у нього, мерзотника, високі покровителі. Армія в росіян погана. В похід із нею ходити не можна, навіть проти поляків не втне воювати. Знаєте, якої стратегії дотримуються московити в бою? — Лібенау саркастично підкреслив слово «стратегія». — Скачуть юрбою на ворога зі страшенним галасом, надіючись налякати. Якщо не вийшло, зупиняються й дають залп із рушниць і пістолів. Якщо супротивник усе одно не злякався, тоді московити лякаються самі, повертають назад і біжать, затоптуючи один одного. Оце і вся баталія. Перший міністр боярин Матфеєв хоче побудувати нову армію, європейського зразка, але в Матфеєва багато могутніх ворогів, а цар (тут господар притишив голос) дурний і безвольний, усякий вертить ним, як хоче. Ось будете в Китай-городі, полюбуйтесь на їхню Цар-пушку. Стоїть здоровенна дурка, ніколи в бою не бувала, тому що з неї стріляти не можна. Цар-пушка у них не стріляє, цар не править. Уся ця країна — величезний болотяний пузир. Дмухни як слід — лопне. Ех, любий ви мій, я-то сюди не з власної волі потрапив. Служив у Радзивілла Литовського, попав до московитів у полон пораненим, тому двадцять літ. У мене вибору не було: або до в'язниці, або на царську службу. Але вас-то кий дідько сюди заніс?

— Ви часом не знаєте такого собі пана Фаустле, колишнього рейтарського півполковника? — запитав Корнеліус, пригадуючи обіцянки амстердамського знайомця.

— Авжеж, знаю, — махнув рукою Лібенау. — Ніякий він не рейтар. Шахрай, пройда, із «старих німців». Це він вас зманив? Така в нього юдина служба, жалування йому за це із царської казни йде.

Фон Дорн стис кулаки, запитав тихенько, наче боявся здобич наполохати:

— Так, значить, гер Фаустле сюди ще вернеться?

Полковник посміхнувся:

— Вернутись-то він вернеться, тільки не такий Фаустле дурень, аби на Кукуї з'явитися. Його тут багато хто з офіцерів і майстрів хотіли б повидати, не ви один. Ні, у Фаустле дім у Замоскворіччі, у Стрілецькій слободі. Нам за Москву-ріку ходу нема, у солдатів зі стрільцями давня ворожнеча.

Корнеліус згадав, як дивно поводилися в Німецькій слободі його канаркові конвоїри. Тепер зрозуміло, чому.

— Нічого, — сказав він, скрипнувши зубами, — за дурість і легковір'я треба платити. Як-небудь протримаюся чотири роки, а потім назад, у Європу.

— Які чотири роки? — здивувався Лібенау. — Яка Європа? Невже ви ще не зрозуміли? Приїхати сюди можна, виїхати — нізащо і ніколи. Ви назавжди залишитеся в Росії, вас закопають в убогу російську землю, і з вашого праху виросте головна російська рослина — лопух.

Розділ п'ятий