Читати книгу - "Ковдра сновиди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Втім, здається, справа полягає зовсім не в цьому. Пошук іншого є водночас відмовою від наявного. Відмовою від нормальності, котру регламентує суспільство. Суспільство регламентує, впорядковує і карає, виштовхуючи чи знищуючи тих, хто порушує порядок. Хочете втечі? Та будь ласка! І не забудьте зачинити двері з того боку!
Тож наскільки реальною є втеча від реальності? Чи не обманюють себе ті, хто жадає іншого? Можливо, таке прагнення є всього-навсього взаємовідторгненням суспільства та нонконформіста?
Інша річ — якби кому вдалося побувати на тому боці дійсності й аргументовано довести тамтешні переваги… Казки Архади і сусідніх країв містять численні посилання на таких звитяжців, та особливе зацікавлення викликає оповідь про кочове плем'я маджнун, члени якого мали своєрідну «перепустку» на той бік. Щоправда, ті ж таки оповіді говорять про маджнун радше як про демонів, котрих варто уникати, а при нагоді — нищити. Що ж це — відторгнення ненормальності? Чи можливо, просто заздрість?
* * *
Коли довга дорога завершилась і над синім плесом постав край світу, моя ковдра була вже майже готова. Не маючи іншого заняття, я весь час лише те й робила, що сплітала докупи м'які вовняні волокна, фарбовані білим і багряним. То була довга-довга верета, куди пружкими тасьмами впліталася моя самота й туга, дрібними візерунками бралися світання й вечори, цупкою крайкою вистигала звична вже сподіванка-безнадія. Ну і, звісно, сяйний смарагдовий бісер — віддяка за спомини, що ними я почастувала голодних.
Та ось, нарешті, той бік вигулькнув із-за узбережної мли, являючи прибульцям строкату мішанину: куполи, майдани, щогли; лемент, брязкіт, юрмління, різкі незнайомі пахощі… Ринок, одним словом, величезний ринок, що не мав собі краю чи зупину.
Отож, Бедестан. Щойно корабель торкнувся причалу, я, не прощаючись, зістрибнула на хиткий дерев'яний настил. Той клятий Чінчар устиг допекти мені до живих печінок зі своїм вередуванням, пиятикою та нападами прихильності, які я мусила перечікувати, замкнувшись у кормовій коморі. Що ж, досить. Я відсипала йому дещицю зі свого фаелланського скарбу і, судячи з капітанового зачудування, мабуть, відсипала забагато… Ну, та хай йому. Я нарешті здихалась його гидкої пики — і то зиск.
Опинившись на твердій землі, я згаяла якусь хвильку, не знаючи, куди податися. Стільки народу водночас я не бачила ще ніколи… Хто ж знав, що край світу — таке популярне місце? Проте стовбичити на причалі якось не випадало, тож я підкинула сумку на плече і вирушила до міста. Це, тобто, якщо вважати Бедестан за місто, а не за один суцільний прилавок. Чого тут лише не було: оздоби, що могли би служити за одяг; зброя, що могла би служити оздобою; невідомої природи брязкальця, що могли би замінити все згадане. Якесь беззмістовне розмаїття сумнівних принад, на котрі, втім, не вщухав бурхливий попит. Ну і, звісно, войовничі крамарі, які мали кепську звичку хапати за руки й гаряче переконувати купити в них півсвіту… То був справдешній лабіринт, пропахчений маслами і прянощами, вщерть захаращений крамом і заповнений юрбою, тож не дивина, що невдовзі я остаточно заблукала.
На щастя, у цій божевільні траплялися бодай невеличкі острівці спокою — на один із них я надибала цілком випадково й зупинилася, присівши коло пощербленого кам'яного джерельця. Я набрала повні жмені зеленкуватої води і з полегкістю витерла лице. Мене трохи млоїло від навколишньої круговерті та, певне, ще й від голоду. Слід було щось перехопити, і — так уже поталанило — якраз поряд виявилась якась приблизна подоба корчми. Трохи перепочивши, я відшукала у своєму капшуці кілька камінчиків і вирушила дістати собі якогось харчу.
У цій корчмі, судячи з бундючного вигляду її завсідників, збиралися грошовиті купці, тож господар озирнув мене з певною підозрою.
— Гюнайдин! — непривітно мовив він. — Не алирсиниз?
Ну що тут скажеш, чесне слово! Я лише стенула плечима і, простягнувши йому долоню з блискучим камінцем, тицьнула пальцем у щось більш-менш їстівне на вигляд, що його якраз несли котромусь із замовників. Хазяїн ухопив камінця й заходився зацікавлено розглядати його на світло. Зрештою він запопадливо закивав і вказав рукою на вільний столик коло завішаної килимами стінки. При цьому, правда, підозра з його погляду нікуди не поділась… Але їсти хотілося до нестями, тож я вирішила не зважати.
Отож, поки я споживала своє замовлення, яке виявилося надто гострим, надто пряним невідомо чим, хазяїн примружено позирав у мій бік, щось швидко товкмачачи своєму помічникові. Це мене бентежило, і я вже зібралася йти, аж тут коло мого столика виник якийсь незнайомий суб'єкт у темному повстяному халаті. Не питаючись мого дозволу, він присів поряд. То був невисокий смаглявий дядько, трохи схожий на скуйовдженого ґава.
— Сен де амма делі ха оглум! — глузливо промовив він.
— Даруйте? — якомога ввічливіше проказала я.
Незнайомець ляснув себе по чолі, заусміхався:
— Кажу, ну і дурень ти, синку!
Ага! По-перше, він знав мою мову, а по-друге… Синку? Оце так новини!
— Покарай мене Ілла, то ти з Архади! — не знати чому зрадів незнайомець. — Бююк чаршиси… тобто, е-е-е, цей ринок тобі, либонь, усі баки заморочив?
— Ну… тут таки трохи гамірно, — обережно промовила я.
Незнайомець зареготав:
— Гамірно, є? Ха-ха! — Нараз він посерйознішав: — Та хай би там як, не слід отими скельцями світити перед усією корчмою. Бо знаєш, що буде, є? — він черкнув по горлянці ребром долоні, висолопив язика і знов зареготав. Ну що за чарівний веселун!
— Дякую за попередження, — зітхнула я, підводячись, — та я мушу йти.
Він — от біда! — підхопився разом зі мною.
— Спішимо, є? Вино? Куриво? — він лукаво примружився: — Гарненькі дівчатка? Є на що купити, є? Я знаю ринок, знаю, де дешевше!
О! Чимдалі веселіше!
— Даруйте, але мені треба якнайшвидше знайти того, хто покаже мені дорогу на Єрухалом. Маю там термінові справи.
Дядько сів, тобто, швидше, впав на лаву, кліпаючи очима.
— Е, джаним… Ніхто тут не ходить до Єрухалому, хлопче, — повідомив він. — Ніхто не знає дороги. Хіба маджнун, — він гидливо сплюнув на втоптану долівку. — Ті знають.
— Значить, мені потрібно знайти отих маджнун, — зітхнула я. — Це складно?
Він змовницьки заусміхався, перехилившись через столик:
— Складно — ні. Дорого — так.
Я знизала плечима. Чомусь я була певна, що моїх заощаджень вистачить для оплати цієї прогулянки. Дядько схвально кивнув, простягаючи мені долоню:
— Джума.
— Е-ее… Еллан, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.