Читати книгу - "Завоювання Плассана"

це. Щоразу, коли відбувалася розмова на цю тему, вона врешті починала сердитись. Фелісіте дуже пишалася своїм салоном; за її словами, вона хотіла б царювати в ньому не як голова партії, а як світська дама. Щоправда, близькі їй люди запевняли, що вона вдалася до примирливої тактики, яку їй підказав її син Ежен, міністр, за дорученням якого вона мала втілювати в Плассані добродушність і лагідність Імперії.

— Кажіть, що хочете, — відрубав Муре, — але ваш Мафр — негідник, ваш Бурде — дурень, а всі інші — здебільшого пройдисвіти. От що я думаю… Я дякую вам за ваше запрошення, але це мені завдало б надто багато турбот… Я звик рано лягати. Волію сидіти вдома.

Фелісіте встала і, повернувшись спиною до Муре, сказала дочці:

— Я все ж розраховую на тебе, серденько. Можна сподіватись?

— Авжеж, — відповіла Марта, бажаючи пом’якшити брутальну відмову чоловіка.

Стара пані вже збиралася йти, але передумала: вона захотіла поцілувати Дезіре, яку помітила в садку. Вона навіть не дозволила, щоб дівчинку покликали, а сама зійшла на терасу, ще мокру від вранішнього дощу. Там вона ніжно приголубила внучку, яка навіть трохи розгубилася від цього. Потім, ніби ненароком підвівши голову й побачивши завіски на вікнах третього поверху, вигукнула:

— Ах, ви здали внайми третій поверх?.. А правда, пригадую, священикові, здається. Я чула про це… Що ж за людина цей священик?

Муре пильно глянув на неї. Враз у нього прокинулась підозра, він подумав, що вона й прийшла тільки заради абата Фожа.

— Далебі, — сказав він, не спускаючи з неї очей, — я нічого не можу вам сказати… Може, ви розкажете мені щось про нього?

— Я? — вигукнула вона, дуже здивована. — Я ніколи його не бачила… Стривайте, я знаю, що він вікарій у церкві святого Сатюрнена, про це мені сказав абат Бурет. І, знаєте, це наводить мене на думку, що мені слід запросити його на мої четверги. У мене бувають ректор семінарії і секретар епіскопа.

Потім, звертаючись до Марти, додала:

— Знаєш, коли ти побачиш свого пожильця, вивідай обережно, чи буде моє запрошення приємне для нього.

— Ми його майже не бачимо, — поспішив відповісти Муре. — Хіба тільки коли він виходить з дому чи повертається; до того ж він ніколи не заходить в розмови. Та це й не моя справа.

Він і далі недовірливо стежив за нею. Безперечно, вона знала далеко більше про абата Фожа, ніж хотіла розповісти. Проте пильний погляд зятя анітрохи не збентежив її.

— Це мені байдуже, кінець кінцем, — сказала вона невимушено. — Якщо він приємна людина, я завжди знайду нагоду запросити його до себе. До побачення, діти мої!

Вона піднімалась на ганок, коли на порозі з’явився високий старий чоловік. На ньому були чистенькі штани, пальто з синього сукна і хутряний кашкет, насунутий на очі. В руці він тримав батіг.

— А! Дядько Маккар! — закричав Муре, кинувши цікавий погляд на тещу.

Фелісіте роздратовано махнула рукою. Маккар був позашлюбним братом Ругона; з допомогою брата він і повернувся до Франції після того, як був скомпрометований участю в селянському повстанні 1851 року. Повернувшися з П’ємонта, він жив як заможний буржуа-рантьє. Придбав собі, не знати на які гроші, маленький будинок у селі Тюлет, за три милі від Плассана. Потроху він приодягся і навіть купив собі двоколку і коня. Тепер його частенько можна було зустріти на шляхах; з люлькою в роті, він втішався свіжим повітрям, вищиряючи зуби, як приручений вовк. Вороги Ругонів казали, що брати зробили разом щось дуже погане, і тепер Антуан Маккар живе на утриманні П’єра Ругона.

— Добридень, дядечку, — з притиском промовив Муре, — оце й ви завітали до нас у гості?

— Аякже, — простодушно відповів Маккар, — як і кожного разу, коли буваю в Плассані… А! Фелісіте! От кого не сподівався здибати тут! Я приїхав побачитися з Ругоном, треба було йому дещо сказати…

— І він був дома, правда? — стурбовано перебила вона. — Добре, добре, Маккаре…

— Так, він був удома, — спокійно відповів Маккар, — я бачив його, і ми поговорили. Ругон — то добра душа!

Він посміхнувся. Фелісіте потупцювала на місці, дуже стривожена, а він почав знову таким надтріснутим голосом, що завжди здавалося, ніби він з усіх глузує.

— Муре, мій хлопче, я тобі привіз двох кролів, вони там у кошику, я віддав їх Розі… І Ругонові теж привіз двійко, — ви знайдете їх у себе, Фелісіте, і скажете мені потім, як вони вам сподобались. А, шельми, які ж вони жирні! Я їх відгодував спеціально для вас… Що вдієш, діти мої, я люблю робити подарунки.

Фелісіте пополотніла й міцно стулила губи, а Муре не зводив з неї очей, посміюючись у душі. Їй дуже хотілося піти, але вона боялася, що Маккар почне тут щось розповідати про неї, якщо вона піде раніше за нього.

— Спасибі, дядечку, — сказав Муре, — минулого разу ваші сливи були просто чудові… Може, вип’єте чарочку?

— Від цього не відмовлюсь.

Коли Роза принесла йому склянку вина, він сів на поруччя тераси і почав пити його повільно, прицмокуючи язиком і розглядаючи вино проти світла.

— Це вино з сент-етропських країв, — сказав віл, — кого-кого, а мене не обдуриш, я добре знаю весь наш край.

Він хитав головою сміючись.

Раптом Муре спитав його з особливою інтонацією в голосі:

— А як там ся мають у Тюлеті?

Маккар підвів очі, оглянув усіх, прицмокнув востаннє язиком, поставив склянку поруч себе на кам’яне поруччя і недбало відповів:

— Непогано… Позавчора я мав відомості; вона почуває себе так само, як і завжди.

Фелісіте відвернулася. Запала мовчанка. Муре торкнувся найболючішої сімейної рани, нагадавши про божевільну матір Ругона і Маккара, вже кілька років замкнену в будинку для душевнохворих у Тюлеті. Маленька садиба Маккара лежала поруч, і здавалось, що Ругон оселив там старого дивака навмисне для догляду за хворою матір’ю.

— Вже пізно, — закінчив нарешті Маккар, підводячись, — а мені треба повернутись додому завидна… Ну, Муре, хлопче мій, я чекаю на тебе найближчими днями. Ти ж обіцяв мені, що приїдеш.

— Я приїду, дядечку, приїду.

— Та я хочу, щоб усі приїхали, чуєш, усі… Мені там нудно самому. Я вас добре почастую.

І, звертаючись до Фелісіте, він додав:

— Перекажіть Ругонові, що я розраховую також і на нього, і на вас. Те, що стара мати там під боком, не повинно стати на заваді. Що ж, ніколи й розважитися не можна?.. Я вам кажу, що вона почуває себе добре, її там доглядають. Можете мені повірити… Я почастую вас таким винцем! Я роздобув його на