Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

Старий Маршам начепив окуляри й узяв у руку фотографію, що син кинув на стіл перед ним.

— Де ти це знайшов? — здивувався батько.

Жан-Луї розповідав про все, що сталося в Персаку, не змовчавши й про їхню нічну операцію. Жакліна розглядала свого майбутнього свекра.

Посивіла чуприна спадала йому назад, а чоло було вже лисувате. З худорлявого лиця Жоржа Маршана не сходила втома, ніби свідок про нелегкі роки життя, одначе виразні очі, що світилися життєрадістю, надавали його обличчю молодого виразу. Стрункою поставою Жорж Маршан взагалі був схожий на юнака, хоч йому вже сповнилося п'ятдесят.

Жан-Луї не встиг іще розповісти до кінця про свою пригоду, як на порозі кабінету стала з тацею в руках його мати. Їй було років сорок п'ять. Темнокоса, але не схожа на зовсім чорну Марі Перрен, ще струнка, досить вродлива жінка. Коли вона всміхалася, її тонкий ніс кумедно задирався вгору. Відколи приїхали Жакліна й Жан-Луї, її чорні очі вже котрий раз спалахували ніжністю.

Жорж Маршан жадібно ловив кожне синове слово. Мати також прислухалася до розмови, розставляла перед ним на столі тарілочки.

— Сподіваюся, що я марно не витратив часу. Як гадаєш, тату? — спитав наприкінці син.

На обличчі батька появилася знайома іронічна посмішка, яку так часто бачила Жакліна на лиці Жана-Луї.

— Так, особливо ваша вчорашня операція… Ти порушив закон, хоч як ніхто інший мусив знати його. Вчинок вельми несерйозний з боку юриста. Тепер я не можу звернутися до певних людей, які б могли допомогти перевірити все це.

Жан-Луї позіхнув і всміхнувся. А його батько, несподівано змінивши тон, заговорив рішучим голосом:

— Так, я його пізнав. Сумніви, якщо вони ще в мене збереглися за ці чотирнадцять років, почали розвіватися після того, що ти мені розповів. Гаспар належав до нашого партизанського загону. Він мав брата-близнюк який ніколи не був партизаном, але — я певен того — він принаймні двічі підмінював свого брата-партизана, проникаючи по нашого загону. Ще тоді деякі речі збудили в нас недовіру. Ця підміна одного на другого, а також грошові витрати, що перевищували їхні вбогі прибутки, змушували нас тримати їх осторонь від партизанських таємниць. Ми навіть були запланували передислокацію. Та страх, що їх можуть викрити, прискорив підлу зраду Гаспарів. Однак частині загону пощастило врятуватись.

— А оце — пізнаєш?

Батько взяв нові фотографії, які подав йому син. Це були саме ті фотокартки, що їх Жакліна позбирала на підлозі в будинку Рето.

— Так, двоє санітарів — це вони. Цілком напевно: ось на цій фотографії зображено кілька наших товаришів по загону. Отой бородань — це я.

Жакліна і Жан-Луї перезирнулися.

— Я бився об заклад, що то ти, тату. Ще в поїзді запевняв Жакліну.

— Оцей пропав безвісти. Онде стоїть Гірш, його підпільне прізвисько — Рено, він теж покуштував Бухенвальду. Його дружину й сестру вивезли до Освєнціму, звідки вони так і не повернулися. Отого звали Бруно, його розстріляли. А це стоїть Анрі, справжнє його прізвище — Арді. Йому поталанило вирватися з пастки. З ним я тепер зустрічаюся. Слід показати йому й Гіршеві фотографію, зроблену без нашого відома, — вона, мабуть, збільшена з мікроплівки, — цього досить, щоб підтвердити, що ми не марно підозрювали Гаспара та його брата. Тож, кажеш, цього типа хтось повісив?

— Або його брата.

— Розумію.

— Я була зовсім маленька, коли вперше побачила їх у Персаку. Сталося це зразу після визволення, наприкінці 1944 року, — озвалася Жакліна.

— Вони обидва одночасно з'явилися там? — звернувся до неї Жорж Маршан.

— Здається, так. Може, прибули вони туди не одного дня, але… Вони швидко обжилися в нашому містечку. Тільки кульгавий завжди тримався самотньо, скільки я пам'ятаю. Якби жив мій тато, він усе розповів би. Непевне, пані Перрен усе це добре пам'ятає.

— Це не так уже й важливо, — відказав старий Марніші. — Портрет, що його ви привезли з Персака, зможе підновити одну ланку, якої досі нам бракувало. І бувають же такі збіги… Адже у Франції не одна пара близнюків. У вас є якісь плани на завтра?

— Поки що нічого. Чому ти питаєш? — поцікавився син.

— Пропоную вам заманливу подорож. Повернемося додому аж увечері. Залиште мені ці фотографії.

— Жорже, твій чай уже охолов, — клопоталася господиня.

— Вам Жан-Луї не розповідав історії моєї втечі з Лофлага? — звернувся старий Маршан до Жакліни.

На якийсь час для Жакліни Жорж Маршан став в'язнем, яким він був у 1940 році. Дівчина уявила собі, я він робив під землею підкоп, витягав жеребок, що мав визначити черговість утікачів, роздобував цивільний одяг. Бачила, як четверо невільників виходили з печер й розбігалися в різні боки. Одного впіймали наступного ж дня, другого через кілька днів убили. А потім була у Маршана довга подорож під вагоном, нудні стоянки на станціях; він умлівав з голоду, бо харчі, які він мав, давно скінчилися. Нарешті, дістався до Франції. На станції Барле-Дюк на нього натрапив залізничник.

Навесні 1941 року автор цих рядків перебував в одному із сіл комуни Солонь. Воно називалося Трамблевіф[11]. Сільські старожили запевняли, що ця назва пішла від на диво довговічної тремтливої осики, яка протягом кількох поколінь росла біля церкви. Інші твердили, щ назва Трамблевіф прилипла до їхнього села в часи, коли там лютувала малярія. Я оселився на головній вулиці села в низенькій хатині. Поряд мешкав син коваля Дідьє. Якось він постукав у мої двері, що виходили у двір:

— Хочу щось сказати вам, — заговорив він.

Позад нього переступав з ноги на ногу якийсь незнайомий чоловік.

Незнайомець розповів, що, вийшовши з Ламот-Беврона, він наштовхнувся на двох жандармів. Вони ви гулькнули з-за повороту, йшли обочиною шляху, котячи поперед себе велосипеди. Звернути кудись убік було пізно. Отже, кінець: усе пропало марно — і цей довгий шлях, і жахлива втома, і допомога залізничників, і вчорашня щирість селянки, що нагодувала його яєчнею Різні люди допомагали йому втекти з неволі, і даремно бо за кілька десятків кілометрів од мети він почув жахливе:

— Ваші документи?

— Куди йдете?

— До Роморантена, — спокійно відповів він.

— Документи?

— Звідки йдете?

І навіщо він зійшов з поїзда в Обре, коли міг ще без будь-якого ризику поїхати до В'єрзона, як це радив йому машиніст паровоза. Як же він помилився, пішовши цим проклятим шляхом!

— Ну?

Він напружено вдивлявся в байдужі обличчя жандармів. Хоч він і переодягся в Бар-ле-Дюку, однак одежина та вже обшарпалася. Та й два дні не голена щетина також не могла викликати довір'я в жандармів.

— Ви що,