Читати книгу - "Нарис загальної історії"

хоча й вивчали численні приклади «божественної монархії» у нілотів[2], у Полінезії, в індіанців південного сходу США, в Африці на південь від Сахари, немає жодного документа про історичне виникнення бодай однієї з цих монархій. Доводиться триматися якогось слушного пояснення, не маючи змоги оперти його на факти. Найслушнішим виглядає пояснення, за яким цей феномен є суто ідеологічним, таким, що слугує для представлення та виправдання чогось. Питання — чого саме. Племінна будова, механізми коаліції та зчеплення сегментів якої дають змогу звести докупи багато особин, уже не може, як це було зі стадом, сприйматися безпосередньо. Вона потребує посередництва представництв. Найдоступнішими й легкими в дії є правила споріднення, які можуть то легше слугувати символами для морфологічних механізмів, що вони відповідають певній реальності: принаймні в основі та на першому рівні племінного дому люди й справді є родичами. Крім того, правила споріднення мають ту цінну перевагу, що вони забезпечують майже безкінечні тонкощі застосування і дають змогу різним групам мати ілюзію самобутності й відмінності, обираючи для себе правила, відмінні від сусідських.

Демографічне насичення та племінне відокремлення дають реальних сусідів різним соціальним формуванням, тоді як палеолітичні етнічні групи жили замкненими на самих собі. Таке співіснування передбачає перехід від культурного ареалу «в собі» до ареалу «для себе», до усвідомлення «Ми» у протиставленні до «Вони». Цей перехід теж вимагає посередництва представництв. Божественна монархія — добре розв’язання цих двох проблем представництва, оскільки ієрократа можна представити як нині живого нащадка пра-щура-засновника, який породив або об’єднав «Ми». Слово «монархія» дуже неправомірне, оскільки передбачає наявність політичної влади та її фактичного здійснення, тоді як ці особи, безперечно, священні, а часто й божественні, дуже далекі від здійснення будь-якої влади. Це, власне, не політичні, а символічні й ідеологічні дієвці, носії та втілення культурної ідентичності. Таке вирішення має найбільше шансів бути обраним з огляду на його зручність і дієвість чи в дуже малих і територіально обмежених племенах, де ідея «великої родини» цілком слушна й, можливо, навіть реальною, чи в мережі громад з царським кланом, де міфічне пра-щурство цього клану саме собою зрозуміле.

Це — перша можливість, про яку можна сказати, що нею скористалися в Китаї за часів, від яких не залишилося документів, і в Японії в досить пізню епоху, в IV або V ст. н.е., щоб показати виникнення роду «імператорів». Можна виявити й другу можливість — зовсім іншу, історична генеза якої вислизає з поля зору за браком документів. У цій можливості ігнорується божественна монархія, а обирається створення ієрархізованої мережі храмів, паралельної племінній мережі, з існуванням чи без існування громади. Центральний момент ідеологічного розв’язання полягає в тому, щоб забезпечити кожному рівню сегментації — від сім’ї до племені чи конфедерації племен — святилище, від домашнього вогнища до храму чи міста-святилища, спільних для певного конфедеративного, більш-менш великого культурного ареалу: епонімом таких міст-святилищ можна було б назвати Ніпур[3] у Нижній Месопотамії. Це розв’язання є племінним аналогом розв’язання, яке можна знайти в світі міст, зокрема грецьких, з так званими панеллінськими святилищами, як от Олімпія чи Дельфи. Розписані гроти мадленської культури, починаючи з Ласко, також, очевидно, слід віднести до того ж самого класу явищ. Ці святилища, хоч якими б скромними вони були, потребують порядкування. На самому низу керівництво стихійно доручають зацікавленим сегментам і родам. Піднімаючись вище, потрібно передбачати більш стабільні органи. Нам відомо, яке вирішення обрали греки: непрофесійні достойники на рівні міста і спеціалізовані роди на па-неллінському рівні. У світі племен і громад був прийнятий варіант громади. Або один рід чи клан постачає жерців на всі святилища та на всі рівні мережі, так, як царський клан постачає всіх вождів. Або окремі роди опікуються різними святилищами. В обох випадках маємо розрив між жерцями, наділеними авторитетом, і вождями, влада яких походить від полюсів керівництва чи сили. Зазвичай, таке становище можна уявити для Шумеру і Мексики перед останніми етапами просування від царств до імперії.

Другий перехід починають історично задокументовувати в Шумері з кінця IV — початку III тисячоліття. Він має прямий зв’язок з політизацією та відбувається без жодних таємниць. Створюється і територіально обмежується політія поза племінною плинністю та громадою. У цих межах визначають владні позиції, які врешті-решт монополізує хтось могутній, хто в кінцевому підсумку узурпує авторитет та ідеологічно узаконює ту силову акцію, що привела його до влади. Війна стає явищем, яке дає життя лінії та розкриває її таємницю. Перехід відбувається тільки там, де раніше встановилася чиста ієрократія в одному чи іншому з двох можливих варіантів — божественна монархія або ієрархізована мережа святилищ. Але в ньому немає нічого від загального чи від обов’язкового етапу. Потужна ієрократія може — і це найпоширеніший приклад — безпосередньо заступити місце демократії, олігархії ти аристократії. Війна дозволяє та нав’язує такі еволюційні скорочення шляху.

Третій перехід документований найкраще. Тіньова влада, яку потрібно долати, щоб дійти до абсолютизму, постає в двох основних виглядах. Коли все населення політії структу-роване й організоване в роди, треба знищити й подолати саму родову структуру. Потрібно сплутати роди й перемішати людей так, щоб отримати народ підданих, для яких об’єднання в коаліції було б надто дорогим, і еліту, яка б визначалася своїм становищем у владному апараті. Коли соціальні еліти складаються з аристократичних родів, а народ — незалежно від того, організований він у роди чи ні, — перебуває в залежності або під протегуванням аристократії, розв’язання полягає в жорсткому контролі аристократичних родів і у визволенні народу з-під їхнього панування. Перший спосіб призвів до контролю політичної влади над жінками, «підхожими для одруження», через бюрократичне регулювання простолюдних шлюбів серед перуанських інків або через створення фіскальними чи військовими способами «резерву» жінок для одруження, як це можна бачити на численних прикладах в Африці та як це робили інки для своєї еліти. Другий спосіб здійснюється або через просте знищення аристократів, як у Індії, або через перетворення елітарних родів на джерело чиновників для владного апарату, як у Китаї.

Графік