Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Старий здивовано підняв голову, підвівся з крісла та відповів:

— Доброго ранку і вам, панотче! Прошу, якщо панотцеві не бридко на твердому ослонові, — підсунув до пастиря свій стілець.

Священик сів.

— Як давно вже я вас не бачив, сусіде!

— Та і я вас! — у тон йому відповів старий.

— Я прийшов, бо маю розмову, — продовжив священик. — Думаю, ви вже, мабуть, здогадалися про що я хотів побалакати. Хочу почути ваші міркування.

Він замовк і глянув на Гайді, котра стояла коло дверей і уважно розглядала нову з’яву.

— Гайді, йди, дитино, до кізок, — сказав старий. — Можеш взяти для них трішки солі, почекай там на мене.

Гайді відразу вийшла надвір.

— Дитина ще минулої зими мала піти до школи. Ну а цієї то вже й поготів, — сказав гість. — Пан учитель нагадував вам двічі, а ви ніякої відповіді не дали. Які у вас наміри щодо дитини, хотів би я знати, сусіде.

— Я маю на меті — не пускати її до школи, — коротко відповів Вуй.

Канонік здивовано витріщився на старого, який із впертим виглядом сидів на лаві, схрестивши руки на грудях.

— І що з неї в майбутньому стане? — оговтався він.

— Нічого. Вона росте собі на славу, пізнає світ спілкуючись із козами та птахами. З ними їй добре, і від них вона нічого злого не навчиться.

— Але дівчинка не козеня і не пташка, вона — людська дитина. Від таких приятелів вона не вчиться як нічого злого, так і нічому доброму. Вона взагалі нічому не вчиться. А дитина у тому віці, який найсприятливіший для цього. Я до вас, сусіде, прийшов, щоб заздалегідь попередити: до наступної зими через літо та осінь маєте час опам’ятатися і залагодити все. То була остання зима, що мала просиділа неуком. Наступної — має кожного дня ходити до школи.

— Мала нікуди не піде, — вперто стояв на своєму старий.

— Та невже немає нічого, що вас від вашої свавільності відвернути може? Такого, що приведе вас на путь істини. Невже й надалі в своїй упертості будете робити нерозумні вчинки? — помалу розпалявся панотець, — ви були в далеких світах, багато на своєму віку побачили і багато чому могли навчитися. Досі я таки вважав вас, сусіде, за більш розсудливу людину.

— Так що, — відповів старий, у його словах почало вчуватися роздратування, яке наростало, — панотець собі думає, що я наступної зими виставлю з самого рання малу дитину на лютий мороз та завірюху, аби вона пішла до школи? Через глибокі сніги, дві години додолу і по ночах — дві години догори? Маю посилати дитя зимою до школи, та в нас деколи, як закрутить люто снігом, обліпить з ніг до голови, дорослий дихати не годен, задихається, а восьмирічна? Нехай отець собі пригадає її матір Аделаїду, як та слабувала: сомнамбула, припадки мала, може, і малій нехай те саме буде? Та нехай хто хоче приходить, нехай спробує мене змусити! Піду з ним до будь-якого суду і тоді побачимо, що з того примусу буде!

— Маєте цілковиту рацію, сусіде, — дружелюбно підтримав панотець, — звичайно, звідси мала до школи ходити не може. Я ж бо бачу: ви любите цю дитину, як свою рідну. Хоча б ради неї зробіть те, що давно вже мали зробити: вертайтеся в село, до людей. Ну що за життя тут, на полонині? Самі-самісінькі, озлоблені на Бога і на мирян! А як станеться що з вами? Хто допоможе, хто горнятко води подасть до постелі? Я ніяк не можу второпати, як ви тут зимуєте на таких страшних морозах. Самі мало не замерзаєте, і дитина мусить коло вас терпіти!

— Маю сказати панотцеві, що її не тільки молода кров та гарна ковдра гріють. Я знаю, де росте добре дерево на дрова і коли найліпша пора те дерево заготовляти. Підіть в шопу, гляньте, там ще їх до теплої пори вдосталь. У мене в хаті цілу зиму палиться. Щодо того, аби вниз до людей вернутися, то не для мене, панотче. Люди в селі мене зневажають, та і я до них не особливо прихильний. Найкраще бути кожному по собі і якнайдалі одне від одного.

— Та ні, недобре бути якнайдалі від людей. І я знаю, що ви помиляєтеся, — задушевно промовив панотець, — не так вже люди в селі і зневажають вас. Повірте мені, сусіде, живіть з Богом у серці, просіть кожного разу милості Божої, як відчуваєте, що вам її бракує. Будете робити це, побачите, що миряни до вас по-іншому поставляться, відчуєте на собі благодать Господню. Отже маю надію побачити вас наступної зими в селі. Серед інших. Будемо далі хорошими сусідами. Жаль, якщо до вас застосують якийсь примус. Дайте мені руку на знак того, що зійдете додолу та приєднаєтеся до людської спільноти, що хочете жити серед нас у мирі з Богом і людьми.

Вуй із полонини простягнув священикові руку і з переконливою впевненістю промовив:

— Знаю, панотець хоче як ліпше, проте не зроблю того, що він від мене очікує. Кажу впевнено і без вагань: дитина до школи не піде, і я вниз не спущуся.

— Нехай вам Бог допомагає, — промовив священик і пішов сумний та понурений спочатку до дверей, а потім — горою додолу.

Настрій у Вуя був геть зіпсованим. Коли після обіду Гайді запропонувала: «Давай підемо до бабусі», він лише коротко кинув: «Нині нє». Цілий день промовчав, а наступного ранку, коли Гайді спитала: «Сходимо сьогодні до бабці?», він знову відповів коротко: «Побачимо». Проте ще не встигли вони навіть прибрати тарелі після обіду, як до них знову прийшли. Цього разу до хати зайшла тітка Дора. На голові у неї був красивий капелюшок із чудернацьким довгим пером, а вдягнена Дорка