Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Тітка запланувала собі веселу бесіду, вона почала хвалити старого, мовляв, Гайді має такий гарний вигляд, що вона ледве її впізнала. Відразу видно, що їй тут, у дідуся, добре. Тітка торохкотіла, що дитина не може бути постійно тільки з дідусем. Не так легко старому глядіти за малою. Тоді, як вона її сюди привела, був такий момент, ну, не мала вона куди малу подіти. Вона ламала, мовляв, собі голову і вдень і вночі: куди дитину можна було б притулити. А сьогодні прийшла, бо ця проблема нарешті вирішена. Гайді дуже поталанить. Мало хто може надіятися на таке щастячко. Тітка постаралася вже на славу. Можна сказати, що Гайді має таку нагоду, яка дуже рідко кому випадає: у сім’ї, де вона за покоївку і все таке, є родина, багачі страшенні. Живуть у мало не найгарнішому будинку Франкфурта. В них донечка-одиначка росте, каліка, бідненьке. Спаралізувало її з одного боку, ходити не годна, постійно в інвалідному візку. І не має дитинка ніякого товариства, завше сама-самісінька. Батьки їй вчителя додому кличуть, а малій нудно самій вчитися. Їй би якусь подружку, з якою вона могла би гратися, вдома сидячи. Про це все дізналася Дорка від своєї хорошої знайомої, домоправительки, яка в тих панів працює. Думали батьки тої малої, думали про подружку для донечки та й сказали про це своїй родині. Так, мовляв, і так, як би то дитину таку знайти. Мені всю цю історію домоправителька їхня, моя хороша знайома, розповіла, — продовжувала Дорка, — казала, що то має бути щира дитина, не зіпсована, не така, як багато інших, яких мало не кожного дня цілу купу можна побачити. Тут я одразу про Гайді й подумала. Побігла до тої домоправительки та й розповіла їй про малу, про її характер, а та, як почула, то відразу погодилася. Мало хто уявити собі може, що то за щастя Гайді всміхнулося, як гарно тепер їй буде. Тепер вона житиме у людей, які її любитимуть. А як станеться що з їх рідною донечкою, вона ж слабує постійно, вони можуть не захотіти без дитини далі бути, то ж як Гайді нечувано поталанити може!

— Ти колись вибалакаєшся? — перервав її Вуй, що до того часу сидів мовчки.

— От тобі й на, — здивувалася Дорка, рвучко піднявши голову, — так сидите собі спокійно, ніби я тут про щось зовсім нікчемне оповідаю. Та в усьому селі, кожен, якби я до нього з такою новиною, як ото до вас, прийшла, Бозі на небі дякувати б почав.

— Ну то йди і розповідай кожному, як хочеш, — сухо відреагував на кольку старий, — що мені до того?

Дорка підстрибнула, ніби її оса вжалила:

— Ну, як така ваша думка, то я вам свою повідати хочу. Так ось: дитині вже вісім років, а вона ніц не знає і ніц не вміє, ні до школи, ні до церкви ви її не пускаєте. Я все знаю, в селі мені розказали. Дитина — єдина сестрина донечка, я за неї відповідаю. Їй має бути добре. Якщо вже випадає таке щастя, як ото зараз Гайді, то тільки той може бути проти, кому на всіх наплювати, і хто нікому ніколи добра не бажає. Але я вам прямо заявляю: не поступлюся. На моїй стороні кожен, хто в селі живе. І кожен звідти — проти вас, то я до того, що, може, хочете до суду, га? Спам’ятайтеся, Вую, та крім того є ще всякі такі речі, які вам закинути можна, а ви не дуже любите про те слухати. Як іти до суду, то там вас назовні вивернуть, відкопають таке, про що ніхто й подумати не міг.

— Замовкни! — гнівно викрикнув старий, грізно зблиснувши очима. — Забирай малу і йди собі. Щоб я тебе більше з нею тут не видів. Не хочу більше видіти цього капелюшка з пір’ям, і не хочу більше чути таких слів. Геть звідси!

Вуй великими кроками вийшов з хижі.

— Ти розізлила дідуся, — сказала Гайді й не вельми привітно блиснула на тітку своїми чорними очима.

— Та він відійде і скоро не буде таким, ну ж бо, пішли, — заспішила тітка, — де весь твій одяг?

— Я нікуди не йду, — вперлася Гайді.

— А то що таке? — гримнула сердито тітка, але продовжила трохи дружелюбніше: — та йдемо, йдемо вже, ти всього не розумієш, тобі буде дуже добре, ти уявити собі не можеш, як буде добре.

Вона підійшла до шафи, вийняла звідти одяг дівчинки і, поскладавши, зав’язала у вузлик.

— Можемо вже йти. Вдягни тільки свого капелюшка, він, звичайно, вже не має такого гарного вигляду, але як на один раз — то можна. Надягай і йдемо!

— Я нікуди не піду, — повторила Гайді ще раз.

— Та не будь такою дурною і впертою, як та коза, надивилася на них. Хіба ти не чула, що він казав? Дідусь набрався злості і не хоче нас більше видіти. Він хоче, щоб ти пішла зі мною, ідемо, не зли його ще більше. Ти собі не уявляєш, як гарно в Франкфурті. Ти там стільки всього побачиш! Ну, не сподобається тобі, то назад сюди вернешся. А до того часу дідусь перестане злитися.

— Я встигну до вечора туди і назад? — запитала Гайді.

— Та що там, кажу ж тобі: вернешся назад, коли захочеш. Сьогодні підемо вниз до Маєнфельда, а завтра рано-вранці сядемо на потяг. А потягом, і кліпнути не встигнеш, як раз — і там, де треба. Хоч додому, хоч куди. Потяги вони такі швидкі, немов пташки в небі.

Тітка Дорка повісила клуночок з одягом