BooksUkraine.com » Сучасна проза » Тіні наших побачень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні наших побачень"

158
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Тіні наших побачень" автора Іван Байдак. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 42
Перейти на сторінку:
розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.

Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.

— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.

Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.

— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.

Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.

— Хочеш вина? — запитала.

Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.

— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.

Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.

Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.

Мольберт, пастель, вітраж, кракелюр, етюд, етюдник, ескіз, акварель, начерк, планшет, палітра, пензель, мастихін, розчинник, перо, розтушувач, ватман, лайнер, мазок — я не знав спершу значення всіх термінів, але наче непогано ними послуговувався. З мене не насміхалися, навпаки — намагалися мені допомогти. Тоді я цьому дуже радів, тепер я розумію, що це був шлях самоствердження. Митці ревниві. Усі без винятку.

Я провчився там три роки, мене кілька разів називали кращим студентом, мої твори продавали на міжнародних виставках, декілька разів у мене брали інтерв’ю для місцевої преси. Чи закрутило мені це голову? Ні. Я багато працював і не дозволяв собі відволікатися. Це був шанс для простого хлопця досягнути того, чого прості люди намагаються цуратися, спираючись на нерозуміння. Тому я мало спав, мої дні минали в майстерні, а коли руки втомлювалися — за книжками. Література стала моїм другим захопленням, я розумів, що тільки всебічний розвиток може зробити мене великим.

— Ти маєш дозволяти собі насолоду, — сказав Ґреґор.

Він був власник закладу і причетний до всіх процесів. Здавалось, він був завжди сумний, а може, осоромлений своїм життям. Йому личило бути сумним, чи, радше, це був тиск віковічної мудрості, яка також була йому притаманна. Мене в ньому захоп­лювала здатність знайти ту тонку грань, що не дозволяє творчості цілком стати захопленням, але й не ставитись до неї, як до роботи.

— У цьому немає логіки, — казав він, — ти маєш бути відданим і закоханим.

Забудь про натхнення. Не уникай, якщо воно тебе наздоганяє, і хитруй, коли воно відсутнє. Роби перший крок назустріч — бери кисті і малюй не думаючи. Черпай ідеї зсередини, якщо не бачиш їх навколо. Культурне оточення, обстановка, ніч, сп’яніння — другорядні засоби, ти маєш навчитися сам доводити себе до екстазу.

І задоволення — не забувай про нього.

Ґреґор пішов невдовзі по Якубу. В один момент я злякався, що всі, хто торкався мого мистецтва, помирали, хоча, здається, це для всіх невідворотний процес.

Ми заробляли перші гроші на вулиці, малюючи шаржі чи пейзажі, цікаві для туристів. Гроші витрачали на вино й сигарети, інколи дозволяли собі походи в ресторан. На той момент мені було близько двадцяти, я винаймав квартиру біля Ринку разом із трьома товаришами. Жити разом було нелегко, описувати причини немає бажання. Тоді недоречним стане слово «товариші». Ми перебувалися все тими ж заробітками, дурманили жінок, сперечалися про творчість і мріяли про велике. Щоправда, стати великим судилося тільки мені.

З Адамом я познайомився двадцять сьомого липня — добре пам’ятаю той день. У Львові дощило. Це була одна з тих раптових короткочасних злив, характерних для мого міста. Люди хаотично втікали в кав’ярні та під’їзди, зачиняли літні веранди, хоча дехто знімав взуття й танцював під дощем. Я ж просто дістав парасольку, прикріпив її над мольбертом і, заховавшись під таким «дахом», далі малював собор. Це був домініканський костел епохи бароко, який я намагався зобразити на сучасний манер.

— Я заплачу вам тисячу крон за цю картину.

— Вона ще не готова.

— Власне тому я прошу припинити роботу над нею, у вас буде цікавіше заняття. Пройдете зі мною в кафе?

Адам, як виявилося, довго за мною спостерігав. Потім він зізнався, що найбільше його підкупила моя

1 ... 18 19 20 ... 42
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні наших побачень», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні наших побачень"