Читати книгу - "Спокута"

– Ви кохаєте одне одного?

– Так!

– Федько… Звичайно, він мій друг, але… Ти дивишся на нього закохано й не помічаєш того, що бачать інші.

– Що в нього не так?

– Він схильний до зради, до хитрощів, він нещирий і невідвертий.

– Зі мною він щирий. А інші мене не бентежать анітрішки.

– Ти мрійлива, чутлива, ніжна, а Федько може тебе поранити словом або навіть зрадити.

– Не мели дурниць, Ромчику. У тебе ревнощі.

– Я знаю, що кажу. Я ніколи тебе не зраджу, ніколи не покину, ні в радості, ні в скруті, – палко заговорив Роман. – Ти не дивись, що ми з мамою живемо бідно і в нас старенька хата. Усе це справа часу. Я закінчу ПТУ, мені одразу дадуть у гуртожитку кімнату, потім буду працювати й отримаю свою квартиру. Ти знаєш, що на будівництві швидко можна отримати житло? Поїдемо звідси удвох: лише ти і я!

– Ромчику, давай залишимося друзями, як було до цього, – якомога лагідніше, щоб не образити хлопця, сказала Катря. – Уважай, що цієї розмови між нами не було, і нехай усе буде так, як є.

– Але чому?!

– Бо я кохаю іншого.

– Це не кохання!

– Звідки ти знаєш? – Катря таємниче посміхнулася.

– Відчуваю.

– То що ж тоді між нами?

– Якась мара! У тебе на очах пелена. Ти слухаєш своє серце, а не розум. Благаю тебе: покинь Федора, давай поїдемо звідси! Хочеш, на коліна перед тобою стану? Хочеш?!

– Нікуди ми, Ромчику, вже не поїдемо. Пізно.

– Як то?

– Я чекаю дитину.

Роман зупинився, ніби його вдарила блискавка. Потім, зібравши всі сили, глухо мовив:

– Ось воно як.

– Ось так, Ромцю. Ходімо, бо до півночі додому не дотеліпаємося.

Роман схопив її за плечі.

– Катрю! Люба Катрю! – дивлячись прямо у вічі, сказав він. – Дитина нам не завадить. Я буду любити її так, як свою, як люблю тебе!

– Ромчику, ти мене не зрозумів. Я кохаю Федора й виходжу незабаром за нього заміж.

– Подумай, що ти робиш! – ще не втрачаючи надії, сказав Роман.

– Я роблю те, що мені велить моє серце, – відповіла Катря й хотіла легенько відсторонити його руки, але хлопець зненацька швидко обійняв її за шию і поцілував у губи. Катря відчула його гарячі та м’які губи й не встигла отямитися, як він різко повернувся й зник у темряві.

Давно не бачило й не чуло село такого гучного весілля. У дворі був величезний намет, під яким тяглися довгі ряди столів, застелених суцільною новою клейонкою. Столи ломилися від безлічі страв і продуктів, про які вже селяни забули. Були тут і копчені ковбаси, і балик, і печінка тріски, і зниклі з прилавків крамниць прибалтійські шпроти. З Києва були привезені під заказ для Івана Максимовича скляні пляшечки з новинкою – напоєм «Coca-Cola». Весілля, як годиться, було комсомольське та безалкогольне. Але це було лише для «годиться», бо на столах стояли чайники, ущерть наповнені горілкою. А в деяких із них був навіть сільський самогон, який дід тишком-нишком вигнав для такого випадку. Сукню для нареченої знову ж таки привезла з Москви хрещена мати. Мало не все село збіглося подивитися на наречену, на якій була вдягнута не звичайна фата, а капелюшок, прикрашений білосніжними трояндами, а фату замінив легкий, як ніжна хмаринка, прозорий шлейф, що звисав позаду капелюшка. Було присутнє усе найвище начальство з райцентру, і люди йшли до подвір’я Тарасюків подивитися на дорогі легковики та на поважних людей у блискучих костюмах і краватках. Селяни, яким не випало честі бути запрошеними на гулянку, товклися довкола обійстя, заглядали через огорожу та у відчинені ворота. Час від часу про них згадували, виносили кухлі та чайники, на підносі хліб зі шматочками дорогої копченої ковбаси та частували. Село гуло та гуляло, бо голова колгоспу женив єдиного сина, і інакше не мало бути.

За дружка Федько узяв найближчого друга. За суцільним гармидером, жартами, сміхом та веселощами ніхто не помічав смутку, що заліг в очах Романа. Це бачила лише Катря, але їй сьогодні зовсім не хотілося цим перейматися. Вона була весела, жвава і щаслива, її душу переповнювали почуття та сподівання на щасливе майбутнє…

Дуже нелегко було вмовити батьків Федька, щоб ті погодилися на місце проживання молодят у новозбудованій хаті. Поліна Лаврентіївна мало не верещала, що вони будуть осоромлені перед усіма жителями села, бо ще такого не було, щоб єдиного сина віддавати в прийми, коли в нього є двоповерховий будинок. Доводи про те, що молоді будуть жити окремо, у своєму будинку, ніяк на неї не діяли. Урятувало становище тільки те, що Катря категорично заявила, що хоче залишити дівоче прізвище. Після чергового приступу вереску Поліни Лаврентіївни довелося піти на компроміс. Сварлива свекруха погодилася нарешті, щоб новоспечена сімейна пара жила в будинку Катрі, лише за умови, що наречена візьме все ж таки прізвище Тарасюк. Дід, звичайно, був у розпачі, але куди було подітися онуці? Дід потім майже два тижні ходив набундючений та невеселий. Лише тоді, коли до весілля залишилося пару тижнів, він включився в підготовчі турботи, і його душевний сум трохи розвіявся.

Молодята отримали на весілля такі